Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
з проекцій Наталчиного образу себе самої, оскільки він цікавить її не сам по собі, а тільки через свою причетність до її ідеалу краси. «Ви хотіли би мене мати інакше «спрепарованого», а то більше на ваш лад, за вашою жадобою краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєї ненаситної уяви», – борониться від неї Орядин. Натомість Наталка, розбурхавши чуття Орядина і принизивши його своєю відмовою, почуває момент задоволення. «Я розсміялася нараз півголосом і була задоволена, що дожила того, що… любив. Ух, який лютий був! Який був гарний у тій хвилі, саме в тій, коли відходив, відвертаючись від мене гордо, коли я даремно простягала руки і просила, щоб успокоївся!». Так мазохізм стає ситуацією виховання, яку прагне здійснити нарцисична героїня Кобилянської.
Бачимо, отже, постійну плинність ідентифікацій Наталки (то з жінкою, то з чоловіком, з тим, хто кориться долі, хто підкорює собі долю). Таке метання, взаємообертальність ідентифікацій – прикметні для мазохістського дискурсу, а останній стає чи не основним в літературі європейського модернізму. У «Пошуках втраченого часу» Марселя Пруста маємо постійну, спекулятивну гру заперечення-ствердження будь-чого, зокрема й статевої ідентичності, що творить поле одночасної і безкінечної можливості/неможливості. Ніщо не є правдивим і все є ілюзорним. Така настанова пронизує дискурсивний модерністський простір. В «Уліссі» Джеймса Джойса мазохістська мінливість, обертальність ідентифікацій та театралізація усіх можливих ролей, які переживав Блум, хоча б подумки, приводять до появи «нового ожіночненого чоловіка».
Ще однією прикметною рисою творчості Кобилянської стає меланхолія. Героїня «Царівни» бачила печать меланхолії на всьому «недокінченому», а її ненастанна туга і бажання «виповнитися» мали меланхолійну ознаку. «Понура, ненаситна туга володіє мною, і дух мій утомлений, хоч не сотворив нічого, – говорить Наталка. – Він лише мучився і побивався об якийсь мур, котрим мій світ обведений. Я хотіла би чогось… не знаю ясно, чого… що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!..»
Меланхолійний стан Наталки обумовлений її тугою за досконалістю, себто ідеалом «вищої» людини, який живе у ній і до якого вона прагне, борючись проти влади принижуючого середовища. Меланхолія властива і цілим народам, зауважує Наталка, і говорить, що ненавидить «цей тон вічної туги» як у людей, так в ментальності цілих націй («наприклад, одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу»). Джерело такого хворобливого настрою – пасивність, породжувана тим, що ідеал повноцінного життя переноситься у минуле, а оскільки минуле виглядає втраченим, то з ним втрачається й ідеал. Відтак і майбутнє, в якому такий ідеал міг би реалізуватися, є загубленим. Так народжується туга за неможливим – «з самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі», – говорить Наталка,