Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
ним і мною. По нім було це видко. Я соромилась своєї вірності і відчула, що вона не була потрібна. Чи, може, я помилялася? Може. Здавався потрохи пережитим, але в його істоті було щось независиме, щось сміле, безоглядне. Ах, це були наслідки його «сильного, невразливого» сумління! – говорила я до свого серця, котре поборювало всі сумніви одним замахом. Воно визирало з цілої його істоти і надавало йому ціху[52] сили і рішучості. Я чулася просто «гнучкою» перед ним.
Враження, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так підупала, було надто сильне, щоб я могла його в одній хвилині перемогти, тому сиділа я так само мовчки, як він. Лише Зоня, прудка і говірлива, щебетала по-своєму і втягала зручно всіх по черзі до розмови.
– Не хорі ви потрохи, Наталочко? – спитала панна Марія. – Ви такі бліді.
– Ні, я здорова.
– Дивуєтеся, панно Маріє? – зажартувала собі Зоня. – Залюблені виглядають завсіди мізерно! – Вона глянула напівусміхаючись, напівдопитливо на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти відповіді, тому змовчала.
– Чому ти свого персня не носиш? – говорила далі. – Пожди-но, скажу я це професорові.
– Завеликий, могла би загубити.
– Ну, коли вже так, то ліпше не носи! Професор, хоч і який собі там учений, а все-таки не зміг би в те не повірити, що згуба персня віщує розлуку. Вона не була би йому дуже на руку, не так?
Я мимовільно глянула на неї благаючим поглядом, чому порушувала вона цю мені таку немилу тему, і то саме тепер! Орядин відгадав мій душевний настрій, чи підхопив мій взір, звернув голову до Зоні і, не споглядаючи на неї, сказав прямо:
– Ти нині дуже жартівливо настроєна, не розумію тебе!
– А я тебе також ні, Василю. Чи богатирі роману, що ти його переводиш, не побралися, і слово «розлука» дразнить тебе?
– Це не роман, що я переводжу.
– Мені здавалось, що роман. Впрочім, що ти читав так завзято, коли я увійшла в кімнату? Ти й не замітив мене?
– Читав новели Гаршина. Кінчив якраз «Attalea princeps».
– Ах, Attalea! – обізвалась я мимоволі, мило зворушена.
– Читали? – він підвів уперше голову сміло за мною, і його очі вп'ялися в мене з якоюсь неспокійною цікавістю. – І що ж? – питав з лихо затаюваним поспіхом.
– Гарна! – відповіла я.
– Гарна, це певно, але чим гарна, на вашу думку?
– Тим, що осталася своїм намірам вірна!
– Дійсно, не боялася нічого…
– Ні, і смерті не боялася!
Він покраснів ледве замітно.
– Чи це посліднє зискало вас так для неї? – спитав з легким відтінком глуму.
– Саме те. Це прецінь щось дуже гарне.
– Що? – спитав. – Те, що вона вмерла, не побачивши свого властивого неба? Ну, це справді дуже поетично.
– Ні, тота її постанова: добитися помимо всього до цілі, – відповіла я.
– Але ж вона не добилась до неї, не побачила прецінь того небозводу, об котрім мріяла.
– Так. Та чи це таке важне?
– На
Ціха – ознака, тавро.