Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
рожам.
Недалеко від мене, коло білих штахет, росли вони на знак, що там находився отвір, ведучий до саду Маєвських, від котрого ділився наш город білими штахетами. Саме тепер цвіли ті рожі. їх широкі гарні листки тиснулися до холодного заліза і аж лисніли на сонці, а рожі мов потомилися від спеки, особливо ті матові жовті; декотрі з них поспускали головки, немов повмлівали з превеликої розкоші… У воздусі миготить – і він немов отяжів із запаху і спеки…
Так! Оті жовті матові рожі потомилися. Мабуть, із любовних мрій; коли тим часом чорно-понсові, жаристі, пересичені рожі ніби дрімали. Мені пригадалася новелка данця Якобсена «Тут повинні би рожі стояти». Ніколи не читала я щось поетичнішого. Розмову обох чурів[63] знала я майже напам'ять, а займав мене особливо той жовтий чура, «без історії».
Опісля думала я й про Орядина. Він був гарний мужчина, це правда, але ж нехай би був трохи інший, інший, наприклад, «все такий, щоб його можна кохати, боготворити», – говорила моя розмарена душа; однак я не формувала нічого, не думала нічого ясного, певного. Кругом мене хилилося все до якогось мов розкоханого півсну і манило до себе…
Одного разу говорили ми з Орядином про час полудневий. Він називав його найкращим із денної пори, і я бачу, що він дійсно гарний – чи, може, більше упоюючий? Здається, в нім осягає все найвищий верх, стає на хвильку тихо, мов до віддиху по тяжкій ранній праці. Саме такою здавалася мені оця хвиля тепер…
Я лягла лицем у траву. Сонний бренькіт комашок розлягався ліниво, однозвучно по цілім саду, настроював чимраз більше до сну, однак я опиралася йому. Врешті я вслухувалася і вдумувалася у все те, що мене окружало, і тихе безшелесне різнородне життя довкола мене причувалося мені якоюсь ніжною, несказанно гармонійною мелодією, не завсіди чутною, а й невловимою слухом і не зрозумілою кожному! Я вслухувалася в неї цілою душею, і мені здавалося, що моя душа – то лиш один тон із сеї цілої гармонійної мелодії і зливається тому так радо з тою широкою барвною струєю, що зветься природою, упоюється нею, мов земля сонцем і теплом.
Легкий подих вітру заворушив листям і заколисав стеблами. З городу Маєвського донеслися до мене слабо голоси якісь, і між ними причувся мені й голос Орядина. Я підвела голову, наслухаючи напруженим слухом, однак голоси затихли, і настала попередня тишина. Я знов опустила голову на руки.
Що Орядин тепер робить? Я його давно не бачила; він подужав зовсім і хоче назад на село вертати, чи назавсіди? Хотіла б я його де-небудь побачити та й поговорити з ним.
Пізніше встала я і підійшла до хвірточки, задержуючись коло рож. Були прегарні! Над жовтими схилилася і спростувала одну похилену. «Ти, моя любко, нездужаєш на тугу, – подумала я. – А ти щаслива», – приповіла понсовій… Відтак сперлася об штахети і дивилася в сусідній сад. Всюди було так тихо, розмарено всюди, що я перейнялася нею наскрізь. Пересичення і розкіш в природі подразнили мене, і мені забажалося, щоб мене хто-небудь побачив. Але мене ніхто не бачив. У саду не було живої душі. Дерева росли так густо, що заслонювали
Чура – джура, денщик.