Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
слухала мовчки її несправедливих докорів, вештаючись безшелесно коло неї, як це вона любила, коли лежала в постелі, а відтак, пообкладавши її звичайно зуживаними ліками, вийшла до своєї кімнати, зачиняючи за собою двері, щоби за якийсь час піти в місто задля яких неважних, однак недужою упрямо жаданих орудок.
Надворі лляв дощ ціле пополуднє, а якраз тепер цідив мов із коновки. Я стояла при вікні зворушена, понижена і дивилася тупо вогкими очима на великі краплі дощу, що билися об віконні шиби і спливали сумовито вниз. Чувство огірчення і опущення обгорнуло мене, і я мимоволі згадала знов Орядина. Вже як було, так було, однак він не повинен був цуратись мене. Нехай би його хоч товаришем мала, не була така опущена, мов собака, та мала перед ким хоч пожалуватися!.. А то і він… о, всі, всі! – зойкнуло нараз болісно серце, і мов у фізичнім болю притиснула я грізно зморщене чоло до шиби, силуючись здержати сльози, що тиснулися доконче до очей.
У хаті втихло…
Голосне тикання великого стінного годинника розходилося по сусідній кімнаті, мов давало такт неустанно голосно падаючому дощеві. В саду зеленіли мовби відновлені кущі і дерева, потрясувані хвилевим немилим вітром, а вузенькими, піском висипаними стежечками лисніла вода. Десь-не-десь стріпувалася захована між листям дерев, наїжена, змокла пташина, розглядаючись сумно то вдолину, то вгору. З ринви цюркотіла одностайним тоном вода і спливала цілим потічком на широку стежку коло веранди.
До дверей моєї кімнати застукано злегка, і я прокинулась із жахом зі своєї тупої задуми.
«Це він, – блиснула в мені думка, а серце забилося сильніше, – лиш він», і зворушеним голосом попросила я вступити.
Це був дійсно він. Був одягнений до виходу.
– Даруйте, що приходжу до вас і перебиваю, може, в якім занятті, однак я йду в місто і хотів спитати, чи у вас нема також яких орудок; залагодив би їх, може, при тій нагоді. – Говорив півголосом, мов боявся збудити недужу в недалекій кімнаті, і по нім було видно легке змішання, котре хотів так затаїти, що уникав стрінутися з повним моїм поглядом.
Збентежена його приходом (досі не був ще в моїй кімнаті), не знала я в першій хвилі, що відповісти. Але опісля подякувала його за його ввічливість і сказала, що в мене є справді діло до міста, але за тим мушу йти сама. Того бажає собі хора, а я би не хотіла в нічім їй противитися, тому що тим зворушується вона, а всяке зворушення шкодить їй сильно.
Впрочім, він сам те знає, бо розуміє її недугу найліпше.
– Вона дійсно дуже слаба, – сказав він і, приступаючи ближче до мене, взяв мою руку між свої долоні.
– Ви не гніваєтеся на неї за її несправедливі слова, правда, що ні? – спитав.
При тих словах звернувся повним щирим поглядом до мене і хотів із лиця мого вичитати потвердження на свої слова.
– Ні, пане докторе! – відповіла я, усміхаючись сумним перельотним усміхом. – Я дуже терпелива. Впрочім, як ви приходите на таку думку?
Він дивився на мене все ще тим самим поглядом.
– Сам