Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний
б і гаразд: у Петра Степановича – сини, у Василя Семеновича – дочки… Та ба! Така ворожнеча піднялася… крий господи!
Літа йдуть… Дочки ростуть… хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на сміх здумав у себе в хаті завести плащувату циганку! А то ж – нікогісінько! Степана Семеновича дочки – дарма, що молодші – вже йому й онуків подарували, а циганки – сидять у батька, як під шатром…
Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих і не великородних паничів, аби тільки з дворянського кодла; давай на них накидати своїх плащуватих… Поробилися зятями Совинські, Кривинські, Борецькі, Митілі… Скрізь, по цілому повіту, позаводились хутори плащуватих циган. Дійшло до того, що у Гетьманському й кругом Гетьманського пани – родичі та й родичі. Розкоренився й рід Саєнків – жіноче коліно панів Польських, – усе-таки своя кров.
Усе то були животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетіла з Польщі на вільні степи розкішної України… Жерти, трощити – одна в неї здавна думка… Звикши підбирати крихти з панського столу, вилизувати тарілки після смачних панських страв, вона передала й потомкам нахлібницькі звичаї й страшенну жагу до всього смачного, солодкого. Своїми руками вона нічого не заробляла, бо шляхетські руки здались на що інше – до гострої шаблі, до легкої послуги чи королю, чи магнату… Потомки «голопузих» усмоктали з материним молоком про це думку… Було їх у війську сила, найбільше там вони й починали свою службу. А вертаючись додому, – бо військова служба раз – нелегка, а вдруге – й небезпечна, – осідались на батьківських ґрунтах – і роззявляли роти… Хотілося їсти й пити, і хороше походити… З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?
От вони й поробились зятями заможних панів. Прямо сказати: попродались, сподіваючись за те нагороди.
Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й тільки ж то, що манатки давали та по півсотні душ на завід. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справді зятям панів Польських самим за плуга: дворянинові соромно було свої руки коло землі трудити; не копатися ж у грядках і дочкам великих панів, котрі замолоду їх кохали в багатстві, у розкошах… Що ж його казати?
З половини двадцятих по шістдесяті роки був у нас золотий вік панського панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими й неродовими маєтностями; не тільки переорювали широкі й довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих хортів, – панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і в губернії. Усім і усюди заправляли пани. З панів вибирали комісарів; потім того з них перероблювали капітан-справників, а далі – просто справників; панський виборний був суддя й підсудки… А головою цілого повіту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше – предводитель дворянства… Сказано: як є, цілий повітовий уряд, окрім казначея (скарбника), окружного, поштмейстра,