Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний
розпудивши стару гвардію, звелів нову набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний… Максим якраз підійшов під міру. Як випускали його з прийому, то не кричали й «лоб!». А якийсь усатий офіцер закричав: «У гвардію його! у гвардію!» Максим як почув, аж засміявся… та прожогом у двері. Тут він трохи не вдарився лобом об якогось бідолашного некрутика. Недовго думавши, він його стусонув коліном під бік, закричав: «Сторонись, крупа! гвардієнець йдьоть!..» Той поточився, трохи не впав…
Не вспів Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалі в некрутську схованку і заперли на замок. Хатка невеличка, вікна з залізними штабами, як у тюрмі, а людей – повно. Той сидить плаче; той хоч не плаче – журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки…
– Прийміть, братця, й мене! – каже Максим до тих, що регочуть.
– Іди… додаси й свого слова.
– За що це нас, братця, позапирали в цю тісну хурдигу? – питає Максим, оглядаючи чорні, як сажа, стіни некрутської.
– А щоб не втік! – одказав хтось.
– Та кий його біс думав тікати… І довго вони так держатимуть?
– Та хто його зна… Кажуть би то, що три дні…
– Погано! хоч би сюди горілки, то воно б якось веселіше.
– А сирівцю з дохлими пацюками не хоч?
– Пий сам, коли подобається!
Далі Максим уже орудував бесідою: точив баляси та баляндраси; розказував про свої сільські походи; смішив усіх і реготався сам… Товариський чоловік – нічого казати! Уночі тільки сумно чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: «Слушай!».
Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатись з родиною, що поназ’їжджалась до прийому, як на ярмарок… Плач, голосіння – мов мертвих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши за шию молодого чоловіка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе… От і старі діди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись… А там знову батьки, матері… Між ними й Мотря, як з хреста знята; а коло неї сини – Василь та Онисько… Ходять вони втрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили… Вийшли з некрутської разом, а де він дівся, ніхто не знає… А Максим, як тільки випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку… Другі прощалися з родом, а він водить за собою юрбу москалів – і побратався вже! та здоровкається з скляним богом… Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом…
Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко… Люди знову поназ’їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми бідолашними синами, чоловіками, братами… То не глибока річка клекоче, прорвавши греблю, то гудуть селяни, прощаючись з некрутами… То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами… І Мотря між ними… Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом – і Максим… Видно, материн жаль уразив і його безжурне серце: