Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний
старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.
XIII
Максим – старшим
Що можна лялі, того не можна мамі. Що можна простому москалеві, того, борони боже, старшому. Тепер Максимові не можна вже ні погуляти, як колись, бо начальство старших частіше бачить; ні на «прокормлєніє» попрохатись, бо старших не пускали…
Старші держали себе геть далеко од простих москалів, щоб ті не зазнавалися; докоряли їх за всякі провини; били, нехтували. За те їх прості москалі завжди ненавиділи. Не жили старші в миру й між собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк підставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства – і кожен думав тільки про себе, норовив тільки для себе, аби самому добре!..
Перевернуло старшинування й Максима. Спершу він був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбільше – своїми земляками; став їх ганяти, а часом і зуботичку давати, щоб похнюпний «хахол» держав рівніше голову; іноді по руці або по нозі тесаком увірве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає… Учні терпіли. Хоч у душі й проклинали Максима, а проте слухали – духу його боялися… На те служба!
Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гірше полиню… Ні з ким душі одвести; ні до кого по-братерськи забалакати; ні на чому своєї сили показати… А вона так і прохалася на волю… та волі ні в чому не було!
Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся він на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матінки – почав учитися. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? – вчив. Як пройшов усю азбуку, – аж повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, як з літер складалися слова, і дивувався дуже. Почав уже читати. І тут біда! Нігде не запопаде такої книжки, щоб до душі припала. Перечитав він псалтир, часословець, перечитав житіє якогось святого… Раз – уторопав тільки через десяте-п’яте, а вдруге – такі книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викохані на живих грізних дідових переказах про січі, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такі самі бої та чвари, а не чернечого смиреномудрія. Максим його не розумів і куди з більшою охотою слухав іноді побрехеньки якого-небудь сідоусого москаля про походи з «світлішим князем Суворовим» або про давні московські виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нікчемна річ. Йому хотілося гуляти, битися, рубатися… Як на те ж: кругом було тихо, нігде ніщо ні шерхне.
Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею, з таким нудним життям. Максим помирився, почав тільки про одного себе думати, за одного і для одного себе дбати. Як грамотний, він усіх рівних підвертав під себе – першим лічився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тільки зобижав їх, як другі, а так же, як і всі старші,