Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний
фахово-методичного часопису 1990 р.). Втім, невдовзі, коли у чималому числі випадків виявився кримінальний підклад процесу «роздержавлення і приватизації», коли крутійське захоплення угідь, водойм, узбереж новими багатіями прикро торкнулось неімущої «ліберальної» інтелігенції, коли поглибився соціальний розрив між багатими й убогими, – тоді й масове емоційне прийняття твору увійшло у більш помірковане русло, а поодинокі вчорашні його критики й супротивники повернулись до давно відомих його визначень, погодились, що це – «роман-попередження», «роман-застереження». Якщо якийсь висновок із цього роману громада мусить винести – то це пересторога приватновласницькій ненаситності, корумпованій чиновницькій та судовій системі, як і тим політичним групам, котрі такому потворному ладові готові прислуговувати. В будь-якому разі зло і насильство у цьому визначному романі не виправдовується – воно ґрунтовно досліджується правдивим і сумлінним художником, досліджується у примітному багатстві соціальних, історичних обставин, за глибокого проникнення у психологію багатьох персонажів, носіїв різних моральних і соціальних установок. Вдумливому читачеві добре відчутною є і гуманістична, співвідносна з ідеалами вищої справедливості позиція автора. Герой роману, хоч і як яскраво й художньо виразно змальований, за всієї своєї непересічності й зарядженості на «правдошукацтво», не постає тут особистістю самодостатньою, здатною здійнятися понад смислові рівні твору. Роман «Хіба ревуть воли…» важливий і цікавий не масштабами героя, а прийнятим і успішно реалізованим тут творчим методом письменника, що уможливив з великою художньою докладністю розкрити причини й супутні чинники з’яви такої постаті, як Нечипір Варениченко. Образно кажучи, в «суперечці» героя і творчого методу тут перемогу здобуває останній. І це ще раз повинно нагадати про необхідність звернення до суто естетичних критеріїв при оцінці твору.
В естетичному задумі авторів на передньому плані стояв не герой як «герой» (у значенні позитивного зразка), а проблема художнього дослідження певного явища дійсності. Чіпка Варениченко є передусім об’єктом і результатом такого дослідження, талановито проведеного. Водночас важливо, що, позбавлений певного «виховного» значення (можучи, як уже сказано, служити хіба лиш пересторогою новітній суспільній ідеології), не будучи «візитною карткою» національної моралі, в окремих випадках прямо їй суперечачи, – цей образ – в суто естетичному вимірі, на рівні художньої майстерності – виписаний напрочуд вдало. Авторам пощастило переконливо розкрити динаміку й діалектику його характеру, і в цьому плані, як естетична побудова, він є безперечним здобутком творчості Панаса Мирного, зрештою, всієї української прози.
В структурі твору, що ним є об’ємний, багатоплановий роман, головний герой багатобічно характеризований через стосунки з іншими персонажами. Ці стосунки так численні й докладно обґрунтовані