Заплакана Європа. Наталка Доляк
згадуючи всі мотиви та легенди, які видумували протягом останніх кількох років.
З колишнього життя
– Мене не влаштовує ні Чехословаччина, ні Польща, – повідомив Коля, гортаючи аркуші численних блокнотів. – У «Супутнику» по блату можуть оформити дві путівки по Середземному морю. Туди входить, – прочитав із листочка, – Болгарія, Туреччина… Це все не те… І наостанок – Італія. Один день. Вихід у місто. Прогулянка… Ля-ля-ля… Люся зацікавлено вдивляється у написане.
– Ого! – промовляє голосно. – Тисяча рублів!
– А ти як думала? Шість, – перерахував на пальцях, – так, шість країн. Двотижневий тур. Повний пансіон. От і виходить – тисяча.
Людочка замислилася, прикидаючи свої фінансові можливості, тоді запитала:
– У мене є дві сотні на книжці.
– Потрібно так усе обставити, аби твої предки нам вісімсот подарували.
Люсі перехопило подих. Хоч їй і кортіло запитати: «Чому саме мої предки, а не твої мусять розкошелюватися?» – зухвало мовила:
– Під яку легенду?
– Що значить «легенду»? Скажемо, що вирішили одружитися. От, хочемо, мовляв, у весільну подорож.
– Ні! – «обламала» жениха.
Микола демонстративно жирною рискою закреслив написане, а потім нервово видер із блокнота зо три аркуші. Люся, не зважаючи на ці показові виступи, поцікавилася у коханого, як він крок за кроком уявляє втечу з Батьківщини.
– Ну, виходимо ми на італійському березі, а далі що? – дівчина воліє конкретних відповідей.
Як і передбачала, нічого більш-менш розумного від генератора заборонених ідей не почула. Микола розпинався, що вже там, на землях свободи, їх уважно вислухають, нададуть житло й роботу, будуть захищати й опікуватися.
– Чому? – Люся налаштувалася на хвилю запитань, і її важко було спантеличити.
– Та тому, дурепо, що вони люблять правду, радіють, що хоч хтось із цієї сраної Країни Рад розуміє, в якому багні живе. Там чекають на нас, як на ковток свіжого повітря, розумієш? Вони захищають дисидентів, людей, яким є що сказати про цю владу, про цю тиранію.
– Тобі є що сказати?
– Звичайно!
– Що?
Микола довго дивився на стіну орендованої малосімейки, пофарбовану масляною неякісною фарбою в блакитний стандарт, тоді перевів погляд на вікно, потім рвучко підстрибнув до телевізора, одним рухом увімкнув його й, тицяючи пальцями в екран, нервово випалив:
– Ось про це, ось про це!
Кінескоп старенької «Берізки», за традицією та технічними характеристиками, довго нагрівався. Микола тим часом виконував «танець святого Віта» біля телевізора. Нарешті до кімнати увірвалися мажорні акорди веселої дитячої пісеньки: «Карусєль, карусєль, пракатісь на нашей карусєлі». Люся нестримно зареготала, а Микола почервонів від гніву та почав судомно перемикати на інший канал. Там розводив демагогію лідер країни, йому раз по раз гучно аплодували. На іншому й останньому каналі показували документальні кадри з довжелезними