Із медом полин. Жанна Куява
щоб звідти хтось прибув та допоміг шукати зниклих кровиночок. Відчинила кухро…
– Ох, Пресвята Богородице! Ох, усі святі! Людки Божі!!! – завила стара, впала коло скрині, за серце вхопилася…
Вітько з Іннусею так і завмерли сидячки, опустивши ниць голівки-квіти й тримаючи одне одного за посинілі й закривавлені рученята… Поруч – книжечки-казочки й розкидані, але вже не потрібні їм рублі. Не знайшлося в непроникному давлючому кухрові й щілиночки, щоб мали чим дихнути сіромахи, не зоставила доленька-яга в чорній западні ані трісочки-соломинки, щоб хоч якось за життя вчепитися…
Зойка-молодюня, забачивши жорстоку картину, вмент укрилася сивиною, завмерла коло кухра-вбивці: стояла, як у землю вкопана, й повікою не кліпнула. Обличчя її мертвецьке в глиняну покривку вгорнулося, а груди зайшлися червоними, як сама кров, плямами. Так і не ворухнулася, допоки батько на руках не виніс надвір, на лавці під яблунею не посадив духу свіжішого вхопити… А чоловік її, Володька, зирнувши всередину скрині, вилетів з хати по-пташиному й заричав од болю по-звіриному, та так, що в усіх кутках села той ревіт було чути.
Марійку до хати не пустили. Сиділа коло хліва, обгорнута прабабусиними руками-щипцями, дихнути боялася.
Що ж таке довкола їхньої хати твориться? Чом не веселяться всі, як завше, після доброї роботи? Нащо той вереск? Нащо ті сльози?!
– Бабусю, а що сталося? – раз по раз промовляла дівчинка до старої. А та лишень охкала-ахкала й щораз дужче здавлювала Марійку, не послаблювала обіймів, коли можна так назвати ті до болю міцні притиски.
А як покажеш дитині картину страхітливу?
Як роз’ясниш смерть безпощадну?
Мовчали рідні. Відіслали Марійку до сусідів і ступити в хату не дали.
Хіба тоді, як повкладали манюні тільця в труни заквітчані, пустили й Марійку на смерть подивитися. З племінниками, що їх за рідних брата й сестричку сприймала, навіки попрощатися…
Схоронили Гайдуки двох дробинок.[14] Не стало щебету, не стало лепету… Умерла хата.
Зойка так і ходила дерев’яна. Ні на похороні, ні опісля, на обіді, ні сльозинки не зронила, ні слівця з себе не видушила. Замовкла. Як і хата, скаменіла. На скостенілу подобизну, в чорне вбрану, скидалася, коли, ледь-ледь ногами перебираючи, прямувала з дому на могилки,[15] з могилок додому… Їсти перестала, хіба силоміць воду пила… А відтак частенько всідалася посередині скупої пісочниці та й ну іграшковою лопаткою насипати пісок у кольорові відерця, затим – висипати. Тими іграшками її діти дорогі гралися…
Рідні, як могли, ходили коло сіромашної. Ніщо не допомагало. Ані ложка юшки, що її примусом ковтала, ані вода живодайна. Згасла Зойка, красовиця[16] тутешня. Обернула її доленька гірка на тонку, ніби трісочка, чорну, мов ніченька, безживну, як примара. Менше ніж за рік спорядили-провели Зойку до діток, що без них вона не примоглася[17] жити…
Відтоді Марійка призвичаїлася до сліз скорботних, запам’ятала стежку до кладовища. Раз по раз із
Дробинка – крихітка.
Могилки – кладовище, цвинтар.
Красовиця – красуня.
Примогтися – змогти.