Країна гіркої ніжності. Володимир Лис
ти згодна… Усе одно візьмуть і тебе…
– А Даза?
– Я чув, що коли нема вироку, то таких дітей відправляють у звичайні дитбудинки…
– Як це – звичайні?
– Ну, не для дітей ворогів народу. Це шанс для неї.
«Тато… Тато… Тато – во…»
Голова у Дази зробилася великою, нестерпно великою. Водночас хтось наче стиснув її. Великими залізними долонями. Вона заточилася і впала на підлогу.
Коли відкрила очі, біля її ліжка сиділа мама зі склянкою в руках.
– Як ти нас налякала, Дазочко. Тато пішов дзвонити у «швидку». Чомусь не працює телефон.
Даза дивилася на маму й не могла її впізнати. Хто така її мама? Звідки? Вона… чужа?
– Тобі ліпше, Дазочко? Що тобі болить? Голова? Серце? Зараз тато…
– Тато?
Даза вигукнула і звелася на лікті. Вона затремтіла.
– Мені нічого не болить, – сказала якомога твердіше і подивилася мамі в очі:
– Тато – ворог народу?
– Що ти таке кажеш, Дазочко?
– Я…
«Я чула», – хотіла сказати Даза, але не встигла. Бо скрипнули, потім стукнули двері. Й почувся чужий голос:
– До стіни. Руки на стіну. На стіну. Бач, втекти хотів, сволота!
І голос її батька:
– Дочці справді стало погано. Я хотів подзвонити.
– Руки! – владний голос. – Не рухатися. Зараз перевіримо.
Шум, важкі кроки, й до кімнати заходять двоє незнайомих чоловіків. Із зброєю в руках.
12
Наступного дня Віталія дізналася про таємницю Софії. Ця жінка не приховувала, що в сім’ї все визначала вона. У цілій родині, до якої вона зараховувала десятеро своїх дітей і майже три десятки онуків, трьох своїх сестер і двох братів з їхніми дітьми. Усі вони мусили дотримуватися своєрідного графіка провідин мами, тітки, бабусі. Одне товариство до обіду, одне, а ліпше два – після обіду й тихого часу. Віталія спершу дивувалася, а потім перестала дивуватися такому підходу. Раз їй здалося, що цими шумними велелюдними відвідинами Софія хоче загасити свою тривогу й страх перед хворобою. Це також було, як то кажуть, присутнє, що цікаво – остраху Софія не приховувала. Але суть проявлялася в іншому. Характері цієї жінки, її прагнення створити свою, родинну міні-імперію, зі своїми законами й правилами. Вона з дитинства визначала, котре з дітей ким буде, який шлях у житті обере.
– Я з дєцтва бачила, в кого до чого руки тягнуться, – казала Софія. – Як до техніки – то до техніки, як до землі – то до землі. Колюня, бачила, шофьор – то шофьор буде, а Вітька грамотним хлопчиськом ріс – то йому в начальство дорога. А ни до чого ни тягнишся, кебети ни показуєш, то мама тобі оприділить – шити ци на базарі торгувати. Так і виходило по-мему. І слава богу, щасливі живуть, нихто ни скаржиця. Ні на роботу, ні на жінок альбо чоловіків, котрих я їм вибрала. Бо в мене понєтіє і нюх добрий. На життє й на людей. Як не крути, а правда з мего боку зі свічкою стоїть.
Та як призналася Софія, в її стрункій, логічній, досконалій життєвій системі таки була одна тріщина. Та тріщина найдужче їй муляла й боліла. І що далі, то дужче, не могла перестати. Хоча, як Софія