Країна гіркої ніжності. Володимир Лис
Вона прибивала дівчат до підлоги коротким: «Стояти і не рухатись!» Або: «Мовчати, гадюченята!» Для доньок ворогів народу, а отже, і її персональних ворогів у неї було визначення: «Ви навіть не третій і не четвертий сорт, ви не протухлі і не прогнилі, ви ще не народжені».
Народитися новими вони мали тут, в цьому дитбудинку. На той час Даза, звісно, не знала, що десь там, наверху, існувало дві теорії, два підходи, як чинити з дітьми ворогів народу. Перша – їх треба направляти у звичайні дитбудинки, щоб там вони відчули всю ненависть простих радянських дітей, а відтак і усвідомили, хто вони є, і під благотворним впливом перевиховались. Друга – таких дітей треба збирати в особливих таборах чи будинках, перевиховувати, робити корисними для суспільства. Слів «зомбі» чи «робот» тоді ще не знали, але система виховання вела саме до цього. Зрештою, другий підхід перед війною переважив. Тим більше, що в звичайних дитбудинках не завше й засуджували ізгоїв, а, траплялося, й відверто співчували їм, їхній гіркій долі.
У дитбудинку кілометрів за сто від Києва, куди потрапила Даза Снігурець, вихованці й вихованки поділялися на дві категорії: ті, що відмовилися від батьків-ворогів, і ті, котрі трималися, як Соня. Тих, що не хотіли відмовлятися, виховательки, вчителі й вихованці, котрі відмовилися, теж вважали ворогами народу. Яких, правда, не можна було розстріляти чи відправити кудись на Північ, в суворіший виправний табір, чи валити ліс, як їхніх батьків, котрих не розстріляли. Але їх можна було обзивати, крадькома або й відкрито дати штурхана, підставити ногу за мовчазної згоди тієї ж Тетяни Борисівни, підкласти в ліжко здохлу мишу чи обсипати щойно помиту голову заздалегідь припасеним піском або просто грязюкою. Не всі відважувалися на опір, та ж Сонька тільки тихо плакала або просто стискала зуби й затято мовчала.
Даза ночами, іноді і вдень згадувала, як мама мила їй голову пахучим-пахучим милом, потім ніжно витирала, доглядала все тіло, натирала чимось ще пахучішим, аж хотілося дихати – не передихати, казала такі ласкаві, лагідні, теплі, такі приємні слова, розповідала, якою красунечкою Даза виросте. І ким стане, як виросте. Лікарем. Балериною. Акторкою. Начальницею. Тепер всього цього не було, жило в якомусь дивному, болючому мареві-спогаді, все зникло, розчинилося і вже ніколи не повернеться. Отже, мама була подвійною чи потрійною зрадницею: вона зрадила Батьківщину, товариша Сталіна і її, Дазу. Яка любила Батьківщину, Сталіна і маму. А виходило, що маму не треба було любити. Треба було слідкувати за мамою. Бо мама готувалася, вже готувалася, коли промовляла такі лагідні, ніжні, пахучі слова до доньки, зрадити Дазу. І тато зрадив, бо це ж він підбивав маму, мама сама б до зради не додумалася, вона з гордістю казала: «У нас усе вирішує тато». Правда, тато сміявся: «Але всім керує мама». Отже, виходило, що вони обоє… обоє підлі змовники. Підлі… підлі… змовники… змовники… змо…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком,