Оголений нерв. Светлана Талан
мені не потрібний професійний репортаж, – сказала Люда, – читачі хочуть почути жителя Донбасу.
– Бо Донбас ніхто не чує? – сумно спитала Настя. – Може, й добре, що не чують нормальні люди «нові казки Донбасу».
– Гарна назва! Можливо, розповісти про хибні думки населення?
– Я не політик, не політолог, не економіст. Я теж можу в чомусь помилятися.
– Усі ми можемо помилятися, але читачам було б дуже цікаво почути розповіді не від політиків, не від влади, а від пересічного громадянина, – захопившись новою ідеєю, емоційно говорила Люда. – Ти можеш підняти рейтинг і тиражі нашої газети. Від тебе потрібна буде невеличка розповідь, і все! Як щось не так буде, я виправлю. Ну, як тобі моя ідея?
– Відверто? Не хочу, щоб моє прізвище світилося на шпальтах газети, – зізналася Настя. – Впевнена, що моєму чоловікові прізвище його дружини в газеті не принесе особливої радості, а мені сварок додасть.
– Тоді давай вкажемо, що автор бажає залишитися невідомим і підписується псевдонімом… Яким? Давай вигадаємо тобі ім’я та прізвище. Вибираємо: Надія, Антоніна, Світлана, Марта, Віра?
– Віра, – сказала Настя, – без віри ніяк, а ось прізвище…
– Які там у вас найпоширеніші? – торохтіла невгамовна подруга.
– Якщо врахувати, що ми будемо вказувати моє справжнє місце проживання, то нехай буде Віра Сєвєродонецька. Можна так?
– Геніально! – радісно скрикнула задоволена подруга. – У цьому щось є! А ще плакалася, що не журналіст! Так і моєю конкуренткою станеш!
Вони домовилися, що першим буде коротенький допис про блокпости поблизу Слов’янська. Те, що Настя там не була, Людмилу не бентежило.
– У тебе син там проїжджає часто, – сказала вона, – розповідав усе в деталях, тож напиши, що ти з ним їхала і все бачила на власні очі, – порадила Люда, – а надалі будемо писати про Сєвєродонецьк.
Кілька днів Настя ніяк не могла виконати свою обіцянку. Тривожні новини не давали їй спокою. До того ж Іванна досі не розмовляла з братом, а від матері не було жодної звістки. Насті снилися кошмари, в яких вона намагалася врятувати маму то від озброєних людей, то від якоїсь страшної чорної безформної істоти. Відчувала душею, що матері зараз дуже погано, але не знала, що робити. Безпорадність вибивала її з колії, відбирала життєві сили, висмоктувала, мов та страшна чорна істота з її снів. Якби вона могла поплакати, по-жіночому вилити слізьми біль, який накопичувався в душі щодня й тиснув каменем… Але очі ніби висохли, лишивши їй муки. Камінь, який був у грудях, щодня збільшувався і важчав, і цьому неабияк сприяло напруження від численних мітингів, на яких відкрито майоріли прапори чужої держави. І хоча на збіговиська комуністів приходило дедалі менше роззяв, справа була зроблена: повсюди було чути сварки мешканців міста, людей розкололи на два табори, на жаль, такі розколи були й серед членів однієї родини.
Дедалі частіше Настя зустрічала в місцях скупчення людей, особливо