Глибше, ніж секс. Мария Волкова
припустила я. На столі був типовий для кожної людини безлад. Але чомусь цей безлад здався мені ідеальним – таким, який можеш дозволити собі, коли живеш окремо від батьків. Настільна лампа, книги – грубі й тонкі, цікаві й не дуже, у різних палітурках – займали полиці, а офісне крісло на коліщатках протирало шар блискучого лаку на паркеті. Дорожня сумка та декілька пар взуття лежали при вході до кімнати.
Мої ноги спустилися додолу й ковзнули в капці. «Капці? У мене таких немає». Я вийшла з кімнати з опущеною і важкою головою і майже не могла підняти її вище. Чи то в ній так багато зайвих думок? Чи то мозок поплив до біса після вчорашнього удару? Переді мною стелився широкий коридор і поворот наліво. Стіни, на мій подив, були голими. Але якийсь затишок в цій квартирі відчувався. Вузький коридор вивів мене до невеличкої кухні. Прямокутний стіл, два стільці. Біля газової плити стояв хлопець і, очевидно, варив каву, бо насичений запах був тепер у кожній кімнаті, та й у кожному кутку квартири. Моїм рятівником був той самий Денис, який ще недавно мене так сильно дратував. Він, помітивши мене, підбіг і відсунув стільця, щоб я сіла.
– Мала, ти як? – стурбовано запитав він.
– Я в нормі, а ось твоя кава зараз втече, – ледь усміхнено відповіла я.
Посміхатися було важко і, напевне, усмішка моя була більше схожа на кривляння, але я впевнена: він побачив, що вона була щирою і несла в собі велику вдячність. Хлопець побіг рятувати каву, і це йому також вдалося. Можливо, колись він врятує світ?
– Дякую тобі… Дякую… Ем, я не вмію дякувати, вибач… – це була промова заплутаного язика та мозку, який надто очевидно гальмував. Навіть кава, напевне, могла б краще подякувати…
– Ти хотіла сказати: «Дякую, що врятував мене від такої тупої смерті: на асфальті, ввечері, у темному провулку і з розбитою головою?» – кумедно спитав Денис.
– Ах… Так… Саме це я і хотіла сказати. Дякую, – з полегшенням видихнула я.
– Та без «бе», – усміхнувшись, сказав рятівник і додав: – Каву будеш? Як бачиш, щойно зварена.
Цей дивак взагалі колись сумує? Хоча, знаєте, бачити таких людей у нашому сумному світі набагато приємніше. Повинен бути баланс, і цей хлопець чудово його підтримував.
– Ну не даремно ж ти цілий ранок її варив, – відповіла я і, трохи підвівшись, підсунулась ближче до столу.
Денис налив каву в чашки, які вже стояли на столі до мого приходу. Зверху утворилася густа пінка, яка ніколи не виходила в мене, саме тому я перестала варити каву в турці, зрозумівши, що баріста з мене ніякий. Наливши неповну чашку, рука хлопця потягнулася до холодильника й витягнула маленьку картонну упаковку з вершками.
Ми пили каву й жували хрусткі бублики, які лежали в сплетеній тарілці для фруктів. Вікно квартири виходило на вулицю, якої я раніше ніколи не бачила. Ми торкалися губами чашок, спокійно сьорбаючи гарячий напій, і спостерігали за приходом ранку. Скільки ж кольорів змінює небо за цілий день! Неймовірно. Напевне, я була готова просидіти