Життя в рожевому. Галина Горицька
й пообіцяв, якщо Наталчин чоловік повернеться зі свого тюремного заслання, він самоусунеться, як справжній джентльмен. Не боротиметься, не намагатиметься – ні…
Після того як в п’ятдесят першому його направили працювати на завод у Дніпропетровську, до Києва він навідувався часто, але ненадовго. Між ним і одруженою жінкою, що жила в його колишньому помешканні з двома синами, утворився такий собі гостьовий шлюб. Вона не була розлученою зі своїм ексмайором МДБ, якого забрали акурат у траурні дні по Сталіну, невідомо з яких причин. Хоча тоді особливо і причин не треба було: відразу по смерті генералісімуса почалася хвиля чисток. Людей саджали за просто так. Як казав пошепки його сусід по гуртожитку від заводу з кімнати праворуч – «за гарні очі». Леонід Іванович на ту ремарку, що завжди лунала з його вуст після третьої чарки натщесерце чистої, сорокаградусної «Столичної», відмовчувався. Не хотів вступати в дискусію. У самого на серці було безліч усілякого. Гіркого і засніженого. Завірюха…
А втім, Леонід Іванович тішився, що живе не сам, і вбачав у цьому певну вигоду. Хоча вже на той момент обіймав посаду начальника цеху реактивних двигунів для зенітних ракет, і квартиру пропонували, і не раз. Навіть ордер якось принесли й поклали йому на стіл. Однак жити сам конструктор не хотів. По-перше, боявся, що знову почне вживати оковиту, і той вихлоп, немов із реактивного двигуна, що неодмінно станеться за цим, знищить його зсередини, і він вже буде не в змозі встати з колін. А сусідські очі навкруги були для нього, мов ті робочі гази – робоче тіло реактивного двигуна, що утворюється внаслідок спалювання пального в камерах згоряння.
Тож щоденний алгоритм після роботи такий: прийти в гуртожиток – роздягнутися – вмитися. Потім були певні варіації, однак завжди приємної, рутини. За ним доглядали, і йому прислужували, і це було достобіса приємно. Тож потім на кухні Таня (дружина колеги із сусідньої кімнати ліворуч, який ще не пив одним махом «Столичну», бо його тільки-но перевели під керівництво Леоніда Івановича, і ще не знав про згубну дію радіації з реактивних двигунів) або Маруся (дружина співробітника з кімнати праворуч, який уже все знав і давно зневірився мати нащадків, а тому пив, курив і матюкався) наввипередки йому подаватимуть наїдки.
Маруся з центральної України й завжди готує зелений борщ. Досить пристойний, але трохи жирний. Його Леонід Іванович братиме трішки на середину ложки й жуватиме, немов той твердий, і все киватиме, усміхаючись і дякуючи, а думатиме про своє – про роботу. Таня борщів не варить і взагалі рідкого як страви на вечерю не визнає. В неї буде щось на кшталт кулєбякі. Риба в тій відбірна – з центрального ринку, найсвіжіші яйця (теж не з гастронома). Таня – з Підмосков’я. «Дворянська дівка», як про неї подумки зазначив про себе Леонід Іванович, коли її знайомив із ним її чоловік Григорій.
Григорій – один із його конструкторів у цеху. Новенький. Постійно тупить, справляється як через пень колоду тягти. Трохи дурнуватий і якийсь