Оля. Ольга Саліпа
і хоч якось полегшити страждання Ольги від принизливої бідності, тиснув із усіх боків. Той старий чоловік від пропозиції шлюбу відмовивсь, але що було б, якби ні? Як би жила вона, Августа, знаючи, що її Ольги торкаються зморщені кістляві руки якогось багатого діда?
Але Чернівці неможливо було не полюбити. Найперше – за можливість навчатися. Всю себе Августа присвятила штудіюванню живопису – брала приватні уроки та багато малювала. Нових подруг тут майже не набула. Та й чи потребувала їх? Часом їздила до Ольги в гості, й тоді вже вони не могли набалакатись, хоч і листувалися дуже багато.
Найбільше Августу тішило, що в той же рік із Кимпулунгу поїхала до Львова Окуневська. Бо надто багато Софія займала часу в житті Кобилянської. Чотири роки, відтоді, коли її батько приїхав працювати до міста, Окуневська майже щодня бачилася з Ольгою. Познайомилися через Юліана, брата Кобилянської, що викладав Софії мовознавство. Дівчина ж просочилась у життя Ольги, як красива, але небезпечна ртуть. Заповнила собою весь вільний час, усі її думки. Так здавалось Августі.
Софія говорила українською, давала Кобилянській українських книжок і переконала спробувати писати рідною мовою. А Ольга і пристала. І байдуже, що Августа просила про це подругу ще мало не з дитячих літ. Була в цьому спілкуванні якась небезпека. Окуневська марила професією лікаря. Жінкам те було зась. Усього кілька десятків жінок в Австро-Угорщині тоді мали вищу освіту. Софія сіяла в голові Ольги думки про рівність між чоловіками і жінками, знайомила її з подругами, що сповідували такі ж ідеї. І Ольга губилась. Августа з жахом бачила, що її тендітна подруга розривається між своєю ніжною та романтичною натурою, що хоче любити, і думками про те, що вона може мати чоловічу силу та витримку. Залишити її в такій компанії – означало б дати можливість тим думкам перемогти. Сама вона, Августа, теж хотіла мати право навчатись, але її прагнення були не агресивні, не спрямовані на те, щоб прирівнятися до чоловіків у правах. Вона просто хотіла займатися тим, що добре вдавалося, – малювати. Можна було б усе життя пропрацювати вчителем мистецтва, навчати живпису тих, хто тільки бере пензель у руки, але Августа мала свій задум. Хто, як не вона, зможе намалювати до дрібниць життя простих людей? Хіба комусь те цікаво? А вона зможе. Навчиться, освоїть техніки і малюватиме простих людей. Тих, про яких Ольга пише у своїх творах. Кобилянська малюватиме їх словами, а вона, Кохановська, фарбами.
Софія Окуневська того ж року, що і Августа, поїхала навчатися до Львова. Ольга залишилася в Кимпулунзі і, хоч жалілась у листах на те, що її всі покинули, але то була для Августи гарантія безпеки для їхньої дружби.
Ті шість років, що довелося жити у Чернівцях без вірної подруги, мали б звести нанівець їхнє спілкування. Але хіба можна було дозволити собі втратити такий скарб?
А потім сталося головне – Ольга написала, що і сама переїздить до Чернівців! О, скільки то було радості! Августа не могла дочекатися, коли зможе бачити подругу щодня.
До