Оля. Ольга Саліпа

      Йти на гору придумала Ольга. Вперлася, що хоче освятити свою з Августою дружбу з якогось там джерела. А хлопців та Ядвігу, сестру Августи, взяли про всяк випадок, «рап- том що».

      Оля рухалася від каменя до каменя по-чоловічому легко. Тільки брудний поділ сукні сковував. Час від часу подавала руку худорлявій Августі. Та дерлася вгору, зціпивши зуби. Олесь і Юлько йшли без особливої охоти: давно втомились, але залишити дівчат самих не могли.

      – Стійте, це тут! – Ольга зупинилася, витерла чоло рукавом і завмерла. Десь близько чулося дзюрчання джерела. Дівчина роздивилася навколо і пішла трохи вправо. Юлько, Олесь і Августа попрямували за нею.

      – Ставай на коліна тут, – скомандувала Ольга подрузі, й та беззаперечно послухалась. – А тепер пий.

      Обидві, як за командю, нахилилися над широким джерелом і зачерпнули долонями воду. Зробили по кілька ковтків, холодні струмочки потекли по шиї за пазуху.

      – Тепер наша дружба буде вічною, – Ольга всміхалася широко, обійняла Августу і поцілувала десь біля вуха.

      – Для того не треба було ніякої води, але якщо ти вже так хотіла, то хай буде, – дівчата обнялись і з реготом лягли на нагріте каміння поруч.

      Олесь, Юлько і Ядвіга мовчки сиділи біля них і без особливого ентузіазму вдивлялися в дно струмка.

      Августа тримала Ольгу за руку й тішилася від краси цього моменту. Тверда долоня подруги надійно ховала її тонкі пальці під собою.

      – Не може цього бути! – Ольга рвучко сіла. Далі зняла взуття і босоніж перейшла на інший бік струмка. Там опустилася на коліна, а за кілька хвилин повернулась із букетом тендітних квітів у руках. – Едельвейси! Ви бачили, це ж едельвейси!

      Усі четверо із цікавістю обступили Ольгу. І справді, вона тримала в руках букет біло-жовтих едельвейсів.

      – Тепер мені в коханні пощастить, – усміхалася на всі зуби Ольга.

      – Кажуть, якщо подаруєш квітку комусь, то та людина тебе і полюбить, – Юлько простягнув руку, щоб узяти квіти. – Віддай мені, ти ж не хлопець, що квіти комусь дарувати.

      – Ще чого! – Ольга відсмикнула руку. – Де воно сказано, що то чоловік має дарувати?

      Августа переминалася з ноги на ногу:

      – Олю, а подаруй їх мені, – ледве наважилася промовити.

      – Дурна, чи що? – розсміялася їй в обличчя подруга. – То ж для коханого.

      – А дочекаються? – Юлько спробував силою відібрати букет. – Мені потрібніше.

      – Не підходь. Я ці квіти засушу – і чекатимуть скільки треба.

      Додому поверталися втомлені.

      – Слухай, Августо, ти як думаєш, то правда? – біля самих воріт власного будинку Ольга раптом зупинилася.

      – Що саме?

      – Ну, що той, кому я подарую квітку, мене покохає?

      – А мені як знати. Може. А що, є кому?

      – Ну, може, і є. Не хочу про це говорити.

      Ольга поцілувала подружку в щоку і побігла додому.

      Августа ще кілька хвилин постояла біля воріт, а потім пішла. Душу розривало від почуттів: щастя