Трагедія Трояндової алеї. Єврейські історії. Леопольд фон Захер-Мазох
останнє, – сказала Дебора, усміхаючись йому своїми дитячими очима.
– Що ти маєш на увазі? – запитав Мартін.
Дебора, яка досі ховала руки за спиною, раптом простягла йому саме під носа велику червону цибулину, всипану перами.
– Правильно! – вигукнув Мартін. – Ми не мусимо забувати про магію проти всіх злих духів.
Вони почепили цибулю на двері, і тепер вхід усіляким шедім[8] був заборонений на поріг шатра.
– Ти, напевно, думаєш, що ми надто забобонні, – сказала Дебора, – ти – той, хто бачив пів світу.
– Не думай, що там, де вирують великі хвилі життя, людина стає більш просвітленою та щасливою. Забобони безсмертні. Вони завжди набувають нових форм, але ніколи не зникають. Сьогодні це релігійна омана, завтра – політична, післязавтра – наукова, але людство не може існувати без забобонів.
– Тож ми забобонні! – вигукнула Дебора і зробила навмисне рух, так, що товста чорна коса, якою вона бавилася, вдарила Мартіна по щоці. Він зіщулився.
– Я зробила тобі боляче? – запитала вона.
– Ні, ти лишень змахнула чарівною паличкою, – сказав він з усмішкою, – і якщо я захотів би зараз почепити перед моїм серцем велику червону цибулю, то було б запізно.
– Ти негідник! – розсміялася дівчина і знову вдарила його косою, цього разу по носі.
Зіндель був запрошений на вечірку з віста в перший день свята, а фрау Леонора занурилася в роман Шпільхагена, тому що дощило, день був нудним, зі свинцевим небом, туманом та струмками на вулицях.
Але Дебора, попри негоду, спокійно мріяла та відчувала себе комфортно в маленькій хатині з віття. Вона накрила дах дошками і почепила перед дверима килим, запалила лампу, всілася в подушки. Її маленькі ніжки, що стояли на невеличкій табуретці, були загорнуті в хустку, вона прислухалась, як плескають краплі, дивилась, як маленькі пташки разом з горіхами гойдаються від подиху вітру, та вдихала запах вологої смоли ялинових гілок.
Вона була дещо вражена, коли килим відкинувся вбік, і Мартін зазирнув усередину, але це був радісний переляк, який змусив її молоде тіло тремтіти. Вона простягнула йому руки так тепло, що вчений зрозумів, це більш ніж вітання.
– Пробач мою сміливість, Деборо, – почав Мартін, коли увійшов, – але я хотів скористатися дощем, вістом й Шпільхагеном, щоб сказати кілька слів тобі наодинці.
– Так, говори.
– Деборо, я не вмію пишно висловлюватися, – мовив далі Мартін, – та й навіщо? Якщо ти добра до мене, немає сенсу в красномовстві. А якщо ти до мене не прихильна, вони не матимуть користі. Я кохаю тебе, люба.
– І я… я не хочу інших чоловіків, окрім тебе, – випалила Дебора. – Моєму батькові буде тяжко, але у мене теж є голова, і я не здамся, перш ніж я…
– Перш ніж ти не станеш дружиною професора?
– Так, – вигукнула вона, – ось моя рука, вона твоя.
Вони багато говорили, сидячи поруч, поки дощ падав на дах,