Беззаперечна правда. Майк Тайсон
свого наступного бою. Він мав відбутися одинадцятого липня знову в Атлантік-Сіті. Я бився з Джоном Олдерсоном, великим сільським хлопцем із Західної Вірджинії, який також мав рахунок 4:0. Цей бій транслювався на ESPN, у другому раунді я кілька разів відправив його на землю, і доктор зупинив бій, коли мій противник повернувся назад у свій куток.
Я довів свій рахунок до 6:0 у наступному бою проти Ларрі Сімса, але я розлютив Каса, зробивши це. Сімс був дуже слизьким і незграбним – один із тих милих бійців. Тож у третьому раунді я переключився на лівшу і нокаутував його сильним дзвінким ударом. Пізніше в роздягальні Кас накинувся на мене.
– Хто навчив тебе цьому бісовому переключенню на лівшу? Тепер, напевно, буде важко знайти для тебе бій, – сказав він. – Люди не хочуть битися з лівшами. Ти зруйнуєш усе, що я зробив.
Кас ненавидів лівшів.
– Мені дуже шкода, Касе.
Ну хіба не наволоч? Я мав вибачатися за ефектний нокаут.
За місяць я знову вийшов на ринг і переміг за один раунд Лоренцо Кенеді, а за три тижні я зустрівся з Майком Джонсоном в Атлантик-Сіті. Коли ми вишикувалися за інструкціями, Джонсон виглядав таким зарозумілим, немов ненавидів мене до кінчиків волосся. Усього за кілька секунд він упав після мого лівого хука в нирки, а коли він піднявся, я відвісив йому ефектний удар правою, який збив його так сильно, що два його передніх зуба застрягли в його капі. Я знав, що він не скоро прийде до тями. Кевін вискочив на ринг, ми реготали і давали п’ять одне одному, як два зарозумілих маленьких пацана. Я йому: «Ха-ха. Дивись на цього мертвого нігера, Кевіне».
Тепер я мав рахунок 8:0 із вісьмома нокаутами, а Джиммі та Кас взялись за всі свої контакти в пресі, щоб добитися мого визнання. Я їздив до Нью-Йорка, щоб пообідати з Джиммі та його друзями-журналістами. Ми приваблювали пресу всіма можливими способами. Крім того, мене стали згадувати в колонках світської хроніки, адже я почав тусуватися в таких відомих точках Нью-Йорка, як ресторан «Колумбус «у Верхньому Вест-Сайді. Я подружився з великим фотографом Брайаном Хеміллом, і він разом зі своїм братом Пітом, який був всесвітньо відомим письменником, почали знайомити мене з усіма цими знаменитостями. Піт приводив мене до бару, і ми сиділи там із Полі Германом – одним із власників. Полі тоді був впливовою в Нью-Йорку людиною. Мені здавалося, що він був ще більшою знаменитістю, ніж самі знаменитості. Усі хотіли бути з Полі, сидіти з ним за столом та прохати його про маленькі послуги. Я думав, що він який мафіозний бос чи щось таке.
Ніколи не знаєш, кого зустрінеш в Колумбусі. Іноді Піт залишав мене там із Полі. Не встиг я озирнутися, як за одним столом із нами вже сиділи Девід Боуї, Михайло Баришніков і маленька Дрю Беррімор. «Ого, нічого собі, – думав я сам до себе. – Ти ліпше тримай себе в руках». Потім увійшли Роберт Де Ніро і Джо Пеші. Ми сиділи й розмовляли, і наступної миті Полі сказав: «Гей, Майку, нам би кудись разом сходити». І, бум, за п’ять хвилин я вже в будинку Лайзи Міннеллі, сиджу на дивані і прохолоджуюся з Раулем Хуліа.
Врешті-решт