Енн із Ейвонлі. Люси Мод Монтгомери
збіжжям, Діано! І ось, вдихни запах живиці! Він долинає з того маленького сонячного виярка, де пан Ібен Райт пиляє стовпи для паркана. Проживати такий день – це просто блаженство, але вдихати пахощі живиці – наче бути на небесах. Це наче на дві третини Вордсворт і на одну третину – Енн Ширлі. Хоча, напевно, малоймовірно, щоб в раю була живиця, правда ж? Та мені здається, що небеса не були б ідеальними, якби не можна було вдихнути трохи цього аромату, йдучи райським лісом. Можливо, він там буде, але без смерті. Так, думаю, що так і буде. Ці неймовірні пахощі мають бути не чим іншим, як душами ялин… а на небесах, звісно ж, будуть лише самі душі.
– Дерева не мають душі, – сказала практична Діана, – хоча живиця, без сумніву, пахне надзвичайно. Колись я зроблю собі подушечку й наповню її хвоєю з ялини. Раджу тобі, Енн, теж зробити собі таку.
– Так, мабуть, я й справді таку зроблю… і використовуватиму її для спання. Тоді мені точно снитиметься, що я якась дріада або лісова німфа. Але саме в цю мить я вдовольнюся тим, щоб бути Енн Ширлі, ейвонлійською вчителькою, яка їде собі дорогою в такий світлий та приємний день.
– Сьогодні таки чудовий день, але в нас є анітрохи не чудове завдання, – зітхнула Діана. – Чому, на Бога, ти запропонувала збирати пожертви на цій вулиці? Саме тут мешкають чи не всі ейвонлійські диваки, і до нас, певно, ставитимуться так, наче ми просимо грошей для себе. Цей шлях найгірший з усіх.
– Саме тому я його й обрала. Звісно ж, Гілберт із Фредом пішли б цією дорогою, якби ми їх попросили. Але розумієш, Діано, я почуваюся відповідальною за ТУСЕ, адже це я першою запропонувала його створити, тож, здається мені, це саме я маю брати на себе найбільш неприємні справи. Вибач, що й тебе в це втягнула, але тобі й слова не доведеться казати до тих диваків. Говорити буду я… Як сказала б пані Лінд, у мене якраз язик підвішений для таких розмов. Пані Лінд не знає, чи підтримувати нашу організацію, чи ні. Вона схильна підтримувати її, коли згадує, що пан та пані Аллани прихильно ставляться до цієї ідеї, але факт того, що перші товариства з удосконалення селищ зародилися в Штатах, грає не на нашу користь. Вона вагається, і лише успіх покаже пані Лінд, що наша ідея гідна схвалення. Прісцилла збирається підготувати доповідь до наступних зборів товариства, і я сподіваюся, що в неї вийде щось путнє, адже її тітонька – така талановита письменниця, тож цей дар має бути у неї в крові. Ніколи не забуду того захвату, який я відчула, коли дізналася, що пані Шарлотта Морган – це Прісциллина тітонька. Мені здалося, що це так чудово – бути подругою дівчини, чия тітонька написала «Дні в Еджвуді» та «Сад трояндових бутонів».
– А де живе пані Морган?
– У Торонто. Прісцилла каже, що вона наступного літа збирається навідатися на Острів і, якщо вийде, вона влаштує так, щоб ми з нею зустрілися. Звучить надто добре, щоб бути правдою, але так приємно уявляти собі це перед сном.
Створення Товариства з удосконалення селища Ейвонлі таки відбулося. Гілберт Блайт став президентом Товариства, Фред Райт – віцепрезидентом,