Енн із Ейвонлі. Люси Мод Монтгомери
а ти любиш мене хоч трохи, навіть якщо я не такий хороший хлопчик, як Пол?
– Так, авжеж, – щиро сказала Енн. З якоїсь причини неможливо було не полюбити Деві. – Та все ж я б любила тебе ще більше, якби ти не був таким нечемним.
– Я… ще дещо зробив сьогодні, – вів далі Деві приглушеним голосом. Зараз я шкодую про це, але страшенно боюся тобі розповісти. Ти ж не будеш дуже сердитися, правда? І ти ж не скажеш Маріллі?
– Не знаю, Деві. Може, мені доведеться їй розказати. Але, думаю, я можу пообіцяти тобі, що не зроблю цього, якщо ти пообіцяєш більше ніколи такого не робити, що б то не було.
– Ні, я більше ніколи цього не робитиму. У будь-якому разі, малоймовірно, щоб я знайшов ще кілька таких в цьому році. Цю я знайшов на сходах до підвалу.
– Деві, що ж такого ти зробив?
– Я поклав жабу Маріллі в ліжко. Можеш піти й забрати її, якщо хочеш. Але скажи, Енн, хіба ж не весело було б залишити її там?
– Деві Кіт! – Енн випручалась з обіймів Деві й кинулася через передпокій до кімнати Марілли. Постіль на ліжку була трохи прим’ята. У поспіху вона гарячково відкинула ковдри, і під ними й насправді виявилася жаба, яка блимала до неї очима з-під подушки.
– Як мені забрати звідси цю огидну істоту? – здригнувшись, простогнала Енн. Аж ось їй в очі впав совок для вугілля, і вона тихенько підкралася, щоб взяти його, поки Марілла була зайнята чимось у коморі. Енн добряче намучилася, поки знесла жабу вниз сходами, бо вона встигла тричі вистрибнути з совка. Одного разу вона вже було подумала, що загубила її десь у передпокої. Нарешті випустивши жабу на волю у вишневому саду, вона з полегшенням видихнула.
– Якби Марілла про це дізналася, вона б вже ніколи не почувалась у безпеці, лягаючи в ліжко. Яка ж я рада, що той малий грішник вчасно розкаявся! Он-де Діана подає мені сигнал з вікна. Як добре… мені справді треба трохи відволіктися, бо через Ентоні Пая в школі й Деві Кіта вдома мої нерви пережили вже достатньо для одного дня.
IX. Питання кольору
– Сьогодні знову приходила та надокучлива стара, Рейчел Лінд, причепилася, щоб я зробив пожертву на придбання килима в ризницю, – гнівно повідомив пан Гаррісон. – Я ненавиджу цю жінку більше за всіх, кого я знаю. Вона може вмістити цілу проповідь, текст, коментарі й звернення у шість слів і жбурнути їх в тебе, як цеглину.
Енн, котра сиділа на краю веранди, насолоджуючись легеньким принадним західним вітерцем, який віяв зі щойно зораного поля в сірих листопадових сутінках і виспівував якусь вигадливу мелодію серед закручених ялинок поза садом, озирнулася через плече, звернувши до нього своє замріяне обличчя.
– Проблема в тому, що ви з пані Лінд не розумієте одне одного, – пояснила вона. – Коли люди одне одному так не подобаються, причина завжди саме в цьому. Мені пані Лінд теж спочатку не сподобалася, та як тільки я почала її розуміти, то й любити її навчилася.
– Може, пані Лінд комусь та й подобається. Та я не буду й далі їсти банани лише тому, що мені скажу, що колись я навчуся їх любити, –