Енн з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери
у вона кидала погляд, берегла в собі милі спогади. Тут був сад з привидами, тут і там минулого року розквітали всі троянди. Енн завжди любила повертатися додому – до Ейвонлі, навіть зараз, хоч і привід для цього візиту був сумний. Вони з Гілбертом приїхали на похорон його батька, Енн залишилася ще на тиждень. Марілла та пані Лінд просто не могли відпустити її так швидко.
Її стареньку кімнатку з верандою та трикутною дахівкою завжди тримали до її приїзду, тож коли Енн зайшла до кімнати, виявилося, що пані Лінд поставила великий домашній весняний букет… Щойно Енн занурила обличчя в розмаїття квітів, їй здалося, наче він зберіг увесь аромат незабутніх років. Та колишня Енн чекала на неї тут, а всі старі, дорогі радощі таїлися глибоко в серці. Кімнатка з верандою обплітала її своїми руками, огортаючи… оповиваючи її. З любов’ю вона оглядала стареньке ліжечко, яке пані Лінд обсипала яблуневим листям, бездоганні подушки з вишитим пані Лінд мереживом, плетені Маріллою килими на долівці… і дзеркало, в яке колись дивилося личко маленької сирітки з чистим дитячим чолом, яка давним-давно проливала сльози в першу ніч перебування тут. Енн уже й забула, що вона – щаслива мати п’ятьох дітей… Сьюзан Бейкер знову в’язала свої чудернацькі черевики в Інглсайді. Вона знову була Енн із Зелених Дахів.
Коли пані Лінд зайшла до кімнати, несучи свіжі рушники, Енн мрійливо дивилася в дзеркало.
– От як добре, що ти знову тут, Енн. Уже дев’ять років минуло, відколи ти поїхала, а ми з Маріллою досі за тобою сумуємо. Тут уже не так самотньо, відколи Деві одружився… Міллі – то ж таке миле створіннячко! Такі солоденькі! Хоча вона така допитлива, як бурундуча! А я все одно як казала, так і казатиму, що такої, як ти – не знайдеш.
– Ох, дзеркало так просто не обдуриш, пані Лінд. Воно каже мені прямо: «Ти уже не така молода, як раніше», – гмикнула Енн.
– У тебе дуже добре збереглася фігура, – спробувала підбадьорити її пані Лінд. – Звичайно, рум’янцю в тебе завжди було мало.
– У будь-якому разі поки що в мене й натяку на друге підборіддя немає, – радісно промовила Енн. – І моя старенька кімната мене пам’ятає, пані Лінд. Я така рада… мені було б так боляче, якби я повернулася, а вона мене забула. Так чудово знову побачити місяць, що сходить над Лісом Привидів.
– Місяць на небі – наче великий золотий злиток, правда? – мовила пані Лінд, відчуваючи, наче здійснює шалений поетичний політ, і радіючи, що Марілла її не чує.
– Подивися тільки, як кінчики ялинок визирають назустріч місяцю, як березовий гай тягнеться руками до сріблястого неба. Тепер це великі дерева, а коли я сюди приїхала, вони були мацюпусінькі… Отут я справді почуваюся трохи старшою.
– Дерева – то як діти, – сказала пані Лінд. – Аж лячно стає, як швидко вони виростають, щойно ти повернешся до них спиною. Глянь-но на Фреда Райта… Йому лише тринадцять, а він уже такий високий, як його батько. У нас сьогодні на вечерю – курячий пиріг, і я ще спекла тобі лимонних бісквітів. І нічого було тобі боятися ночувати в тому ліжку. Я сьогодні провітрила простирадла… Марілла про це не знала, провітрила їх ще раз… а Міллі поняття не мала, що ми двоє їх провітрювали, то взялася провітрити простирадла третій раз. Сподіваюся, Мері Марія Блайт таки вибереться завтра… вона ж обожнює похорони.
– Тітка Мері Марія… Гілберт завжди так її кличе, хоча вона всього-на-всього кузина його тата… завжди кличе мене «Енні», – знизала Енн плечима. – А коли вона вперше побачила мене після весілля, то сказала: «Дивно, що Гілберт тебе обрав. У нього могло бути стільки красунь!» Можливо, саме тому я так її й не полюбила… знаю, Гілберт теж, але він надто відданий своїй родині, аби це визнати.
– Гілберт тут надовго?
– Ні. Йому потрібно вертатися завтра ввечері. Він залишив пацієнта в критичному стані.
– О, зрозуміло. Думаю, тепер уже ніщо Гілберта в Ейвонлі не тримає, відколи минулого року відійшла його матуся. Старенький пан Блайт так і не оговтався після її смерті, йому вже не було для кого жити. Блайти завжди такими були… завжди вони надто прив’язувалися до земних речей. Сумно, що нікого з них не залишилося в Ейнволі. Файна була пара стареньких. А тоді… ще ті Слоани. Слоани – то такі Слоани, вони будуть, допоки стоятиме цей світ. Амінь.
– Та залишимо тих Слоанів, я от після вечері піду прогуляюся фруктовим садом під місячним сяйвом. Думаю, врешті-решт доведеться таки йти спати… хоча мені завжди здавалося, що спати вночі, коли так яскраво світить місяць, – просто марна трата часу. Проте я збираюся встати раненько, хочу побачити, як перші ранкові промінчики підкрадаються до Лісу Привидів. Небо стане кораловим, вільшанки виспівуватимуть пісні… Можливо, маленький сірий горобчик вмоститься на підвіконні, і можна буде споглядати, як золоте світло торкається фіалок, заливаючи їх пурпуровим кольором.
– Але кролики уже потопталися по всіх ліліях, що виросли в червні, – сумно зауважила пані Лінд, шкандибаючи сходами вниз і тихцем радіючи, що більше не доведеться говорити про місяць. Енн завжди була такою дивною. І уже не залишилося жодної надії, що вона ще це переросте.
Діана спускалася вниз стежкою назустріч Енн. Навіть у місячному сяйві