Енн з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери
лишень, чи я не зміню свого рішення в останній момент, як Розі Спенсер. Але ж ніколи не можна сказати напевне, що в чоловіків на умі. Навіщо переживати про усе це зараз! Як гарно ми провели разом час пополудні! Здається, ми знову пережили стільки щасливих моментів. Якби ж ти не їхала завтра, Енн.
– Діано, може, ти завітаєш до мене в гості в Інглсайд цього літа? Перш ніж… ну, перед тим, як я перестану на певний час приймати відвідувачів.
– Залюбки. Проте схоже, цього літа вибратися з дому буде практично неможливо. Завжди знайдеться стільки справ.
– Ребекка Дью нарешті приїде, я цьому рада… Боюся, тітка Мері Марія також. Вона так прямо натякала на це Гілберту. Він не хоче її бачити, так само як і я… Але вона «родичка», а родичів завжди потрібно гостинно приймати.
– Можливо, я заїду взимку. Залюбки відвідаю Інглсайд знову. У тебе милий дім, Енн… і мила сім’я.
– Інглсайд гарний… і тепер він мені дуже подобається. А колись я думала, що ніколи його не полюблю. Я ненавиділа його, щойно приїхала… ненавиділа за його чесноти. То був ніж у спину моєму любому Будинку Мрії. Пам’ятаю, як жалібно казала Гілберту, коли ми його полишали: «Ми були такі щасливі там. Ніде більше ми не будемо такими щасливими». А потім на певний час цілком віддалася насолоді туги за домом. А тоді… почали проростати маленькі корінці симпатії до Інглсайду. Я боролася з цим… Справді… Та врешті-решт здалася й визнала, що полюбила його. І з кожним роком ця любов тільки зміцнювалася. Дім не надто старий… Старі будинки – сумні. Але цей не надто новий… Нові будинки якісь неотесані. А цей такий чарівний. Я люблю кожнісіньку його кімнатку. Кожен має якісь недоліки, але й чесноти теж… У кожного є щось, що вирізняє його від інших, що творить його особистість. Я люблю ці чарівні дерева на газоні. Не знаю, хто їх висадив, але щоразу, коли підіймаюся сходами, зупиняюся на сходовому майданчику… пам’ятаєш те чудернацьке вікно з широким м’яким сидінням? Отак сидиш на ньому, дивишся у вікно й кажеш: «Благослови, Боже, ту людину, яка посадила ці дерева, хто б це не був». У нас справді надто багато дерев біля будинку, але ми жодне не наважилися зрубати.
– Точно як Фред. Він молиться на ту велику вербу, що росте південніше від будинку. Вона закриває увесь вид з вікна у вітальні. Я йому скільки разів йому казала, а він тільки й відповідає: «Ти що, через якийсь вид з вікна зрубаєш це миле створіння?»… Так верба й росте… І справді миле. Ось чому ми назвали наш дім Фермою біля Самотньої Верби. Мені подобається «Інглсайд[3]». Така мила і затишна назва.
– Гілберт каже так само. Ми довго думали над назвою. Спробували кілька варіантів, але жоден не пасував. А коли натрапили на «Інглсайд», то відчули: це те, що треба. Я дуже рада, що в нас гарний та великий дім, у ньому багато кімнат… нашій сім’ї він дуже потрібен. І нашим діткам, хоч і маленьким, він теж припав до душі.
– А які вони милі, – Діана тихцем відламала ще один «шматочок» шоколадного торта. – Думаю, мої діти теж доволі гарні, але у твоїх
«Інглсайд» дослівно перекладається «сімейне вогнище» (