Енн з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери
були Джем або Кен, було тепло й затишно. Маленька кімнатка заледве проглядалася, коли туди проникло бліде місячне світло, але це було гірше, аніж темрява. Картина, що висіла на стіні на відстані одного фута від його ліжка, здавалося, скоса дивилася на хлопця… картини завжди виглядають інакше при місячному світлі. Тоді можна побачити речі, які б ви ніколи не помітили вдень. Довгі мереживні фіранки нагадували силуети високих худих жінок, які сперлися на вікна з обох сторін й плакали. У будинку зовсім не було звуків… скрипу, зітхань чи шепотіння. А якщо птахи на шпалерах уже оживають і готуються викльовувати йому очі? Раптом страх настільки заполонив Волтера, що по його тілу почали бігати мурашки… а тоді один великий страх витіснив усі інші. Мама хвора. Йому довелося повірити в це, оскільки те, що сказала Опал – правда. Можливо, мама помирає. Можливо, мама померла! І вже не можна буде прийти додому до мами. Волтер уявив собі Інглсайд без мами!
Раптом Волтер зрозумів, що просто не може з цим змиритися. Він повинен піти додому. Просто зараз. Він повинен побачити маму, перш ніж вона… перш ніж… вона помре. Ось що мала на увазі тітка Мері Марія. Вона знала, що мама помре. З того, аби будити когось зараз чи просити відвести додому, не буде ніякої користі. Вони не відведуть його… вони з нього тільки посміються. Дорога додому – страшно довга, але він ітиме всю ніч.
Він тихесенько вислизнув з ліжка й одягнувся. Узяв черевики в руки. Він не знав, де пані Паркер повісила його кашкета, але це не мало значення. Він не шумітиме… він повинен вибратися звідси й дійти до мами. Він шкодував, що не може попрощатися з Еліс… вона б зрозуміла. Через темний коридор… вниз по сходах… крок за кроком… затамувавши подих… ці сходи коли-небудь закінчаться?… усе так скрипить… ой, ой!
Волтер упустив одного черевика! Той з гуркотом покотився вниз по сходах, бамкаючись об кожну сходинку, потім перелетів через коридор і гахнувся об вхідні двері, як сигнал повного провалу для Волтера.
Волтер з відчаю притиснувся до поручнів. Усі повинні були почути цей шум… зараз позбігаються… вони не дозволять йому піти додому… Схлип відчаю застряг комком у горлі.
Здавалося, пройшло уже кілька годин, перш ніж він наважився повірити, що ніхто не прокинувся… перш ніж наважився продовжити свій обережний спуск східцями. Врешті він добрався до приступи, знайшов свого черевика й обережно повернув ручку вхідних дверей… у Паркерів дверей ніколи не замикали. Пані Паркер казала, що в них немає нічого цінного, окрім дітей, та й тих красти ніхто не хотів.
Волтер вийшов надвір… і закрив за собою двері. Він з легкістю пірнув у свої черевики й прошмигнув на вулицю: будинок знаходився на окраїні села, тож скоро він уже вийшов на дорогу. На мить його охопила паніка. Страх, що його зловлять і не дозволять піти, залишився позаду, проте тепер повернулися старі страхи темряви й самотності. Він ніколи раніше не був сам вночі. Він боявся усього світу. То був такий великий світ, у якому він здавався зовсім крихітним. Навіть холодний вологий вітер, що з’явився із сходу й дув просто йому в лице, здавалося, штовхав його назад.
Мама помирає!