Будинок Мрії Енн. Люси Мод Монтгомери
його на веранді, дав йому старий мішок, щоб він собі постелив, та й сам ліг спати. Але чомусь я не міг заснути. Думав-думав, і згадав, що той пес виглядав голодним.
– І ви встали й дали йому м’ясо – ВСЕ м’ясо, – сказала пані доктор Дейв, з переможною доганою в голосі.
– Ну, але більше нічого було давати, – запротестував Капітан Джим. – Нічого, чого б пес став їсти. Він, напевно, був направду голодний, бо йому той м’ясо пішло на один зуб. Я добре спав до кінця ночі, але мій обід виходив скупим – картопля й крапка, як то кажуть. А той лайдак на ранок втік. Думаю, ВІН не був вегетаріанцем.
– Покинути тільки, що через якогось нікчемного пса ви себе морите голодом! – пирхнула пані доктор Дейв.
– Може, для когось він зовсім і не нікчемний, – заперечив Капітан Джим. – Вигляд він, правду кажучи, мав не дуже, але ж пса не можна судити за виглядом. Може, він, як і я, має внутрішню красу. Першому Помічнику, мушу визнати, він зовсім не сподобався. Він це показував всім своїм виглядом. Але Перший Помічник упереджений. Хіба може кіт судити пса. Хай там як, але я залишився без вечері на сьогодні, тому мені дуже приємно опинитися на цій щедрій вечері, в прекрасному товаристві. Добре мати добрих сусідів.
– А хто живе в будинку між вербами за струмком? – спитала Енн.
– Пані Дік Мур, – сказав Капітан Джим, – з чоловіком, – додав він, ніби пізніше про нього згадав.
Енн усміхнулася, уявивши собі пані Дік Мур з того, як Капітан Джим про неї сказав; очевидно, друга пані Рейчел Лінд.
– У вас небагато сусідів, пані Блайт, – продовжив Капітан Джим. – Цей бік гавані негусто заселений. Більшість землі належить пану Говарду, он там, за Гленом, і він здає її на пасовиська. А з іншого боку людей багато – особливо МакАлістерів. Ціла колонія тих МакАлістерів, яблуку нема де поміж ними впасти. На днях я говорив зі старим Леоном Блекваєром. Він все літо працював на гавані. «Там одні МакАлістери», – так він мені сказав. Ніл МакАлістер, Сенді МакАлістер, Вільям МакАлістер, Алек МакАлістер, Анґус МакАлістер – напевно, і сам дідько МакАлістер.
– Еліотів і Кровфордів не менше, – сказав доктор Дейв, коли сміх трохи втих. – Знаєш, Гілберте, у нас у Чотирьох Вітрах є стара приказка – «Він чванства Еліотів, гордині МакАлістерів, і марнославства Кровфордів врятуй нас Господи».
– Але є між ними й багато добрих людей, – сказав Капітан Джим. – Я плавав з Вільямом Кровфордом багато років, і у відвазі, витримці й чесності йому нема рівних. З того боку Чотирьох Вітрів люди мають клепку. Може, тому з цього боку до них і придираються. Смішно, правда, як людям шкода, що хтось народився трохи мудрішим за них.
Доктор Дейв, в якого вже за спиною сорок років ворожнечі з людьми з іншого боку гавані, засміявся і погодився.
– А хто живе в тому блискучому смарагдовому домі десь за півмилі звідси? – спитав Гілберт.
Капітан Джим задоволено всміхнувся.
– Пані Корнелія Браянт. Вона, думаю, невдовзі прийде до вас, коли дізнається, що ви пресвітеріанці. Якби ви були