Обережно зі своїми бажаннями. Джеффри Арчер
Емма?
– Готує доповідь про те, чому компанія не повинна будувати новий комфортабельний лайнер саме зараз.
– Вона не стане бестселером, – пожартував Гарольд. – А як там Себастьян?
– Він зараз в інвалідному візку. Але його хірург запевняє, що так буде недовго, і вони зроблять усе, щоб він його позбувся.
– Браво. Це означає, що він поїде додому?
– Ні, старша медсестра не дозволяє йому долати такі відстані; можливо, він зможе відвідати свого викладача у Кембриджі й попити чаю зі своєю тіткою.
– Звучить не найкраще. Тим не менш це не триватиме довше, ніж він захоче втекти втретє.
– Або його не виженуть. Не впевнений, що станеться першим.
– Чого б це його мали викинути?
– Одна чи дві медсестрички дуже зацікавилися Себом, коли з нього зняли бинти, і боюся, що він їх добряче відволікає.
– Танець сімох покривал[2], – сказав Гарольд.
Гаррі засміявся.
– Він усе ще сподівається поїхати до Кембриджа у вересні?
– Наскільки я знаю, так. Але після аварії він так змінився, що мене вже нічого не здивує.
– А як він змінився?
– Нічого конкретного. Просто дуже подорослішав, що я вважав би неможливим ще рік тому. І гадаю, що знаю, чому саме.
– Інтригує.
– Безумовно, так і є. Розповім усі подробиці, коли приїду до Нью-Йорка.
– Чи треба чекати так довго?
– Авжеж, бо це, як моя писанина: уявлення не маю, що станеться, коли перегортаю сторінку.
– Розкажи мені про нашу дівчинку на мільйон.
– І ви туди ж, – відмахнувся Гаррі.
– Тоді скажи, будь ласка, Джессіці, що я повісив її малюнок осінньої Садиби поруч із Роєм Ліхтенштейном[3].
– Хто такий Рой Ліхтенштейн?
– Наймодніший художник Нью-Йорка, але не можу прогнозувати, чи триватиме це довго. Мені здається, Джессіка малює набагато краще. Якщо вона намалює мені Нью-Йорк восени, я подарую їй «Різдво» Ліхтенштейна.
– Цікаво, чи вона хоч щось чула про нього?
– Перш ніж покласти слухавку, наважуся запитати, як просувається новий роман про Вільяма Ворвіка?
– Справа йшла б набагато швидше, якби мене постійно не відривали від роботи.
– Даруй, – вибачився Ґінзбурґ. – Мені не повідомили, що ти зараз пишеш.
– Насправді у Ворвіка виникла непереборна проблема. Або якщо бути точнішим, у мене.
– Чи можу я чимось допомогти?
– На жаль. Бо ви – видавець, а я – автор.
– А яка проблема? – наполягав Гарольд Ґінзбурґ.
– Ворвік знайшов тіло своєї колишньої дружини на дні озера, але він упевнений, що її вбили ще до того, як скинули у воду.
– То в чому проблема?
– Моя чи Вільяма Ворвіка?
– Спершу Ворвіка.
– Він змушений чекати щонайменше двадцять чотири години, перш ніж до його рук потрапить звіт патологоанатома.
– А твоя?
– У мене є двадцять
Його танцювала біблійна Саломія.