Обережно зі своїми бажаннями. Джеффри Арчер
Атлантику та сумуючи на самоті.
Коли Мерсден їхав незнайомими містечками – Чіппенґемом, Ньюбері, Слоу, – Емма не раз згадувала дона Педро Мартінеса. Чи може статися, що він намагався помститися за події у Саутгемптоні, які сталися лише кілька тижнів тому? Але якщо його супутником у машині був Бруно, син Мартінеса, то це не мало сенсу. Думки Емми повернулися до Себастьяна, коли Мерсден покинув Ґрейт-Вест-роуд і повернув на північ у напрямку автостради А1; цю дорогу Себастьян проїхав лише кілька годин тому. Колись Емма читала, що в часи особистої трагедії всі хотіли б повернути стрілки годинника назад. І вона теж не була винятком.
Мандрівка минула швидко, позаяк усі думки були про Себастьяна. Вона згадувала, як той народився, коли Гаррі опинився у в’язниці на іншому боці світу, його перші кроки у вісім місяців і чотири дні, його перше слово «ще» і його перший день у школі, коли він вистрибнув із автомобіля ще до того, як Гаррі встиг натиснути на гальма, і пізніше в абатстві Бічкрофт, коли Себа хотів вигнати директор, але помилував, коли той виграв стипендію в Кембриджі. Стільки надій і сподівань – і враз усе стало історією. І, нарешті, її жахлива помилка, коли вона дозволила секретареві Кабінету Міністрів переконати її дозволити залучити Себа до планів уряду притягнути до відповідальності дона Педро Мартінеса. Якби вона відмовилася від прохання сера Алана Редмейна, її єдиний син лишився б живим. Якби, якби…
Коли вони доїхали до околиць Харлоу, Емма визирнула у бічне віконце, щоб побачити табличку, яка скерувала їх до шпиталю принцеси Александри. Вона намагалася сконцентруватися на тому, що її чекає. За кілька хвилин Мерсден проїхав ковані ворота, які так і не зачинилися перед тим, коли вони під’їхали до головного входу лікарні. Емма вийшла з машини і рушила у бік вхідних дверей, поки Мерсден шукав, де припаркуватися.
В реєстратурі вона назвалася, і бадьору посмішку на обличчі дівчини змінив вираз співчуття.
– Не будете такі ласкаві хвильку зачекати, пані Кліфтон? – запропонувала вона, підіймаючи слухавку телефону. – Я повідомлю пана Овена, що ви тут.
– Пана Овена?
– Він був черговим лікарем, коли вашого сина привезли сьогодні вранці.
Емма кивнула й узялася міряти кроками коридор, думки метушилися, викликаючи безладні спогади. Хто, чому, коли… Вона зупинилася лише тоді, коли підійшла медсестра у білосніжному халаті з накрохмаленим комірцем:
– Ви пані Кліфтон?
Емма ствердно кивнула.
– Будь ласка, йдіть зі мною.
Медсестра мовчки повела Емму зеленим коридором. А що міг би хтось із них сказати?
Вони зупинилися біля дверей, на яких було написано «Пан Вільям Овен, член Королівського медичного коледжу». Медсестра постукала, відчинила двері й відійшла убік, щоб дати змогу Еммі увійти.
Високий худий голомозий чоловік із скорботним поглядом службовця похоронного бюро підвівся з-за столу. Емма замислилася, чи це обличчя хоч іноді