Тиха місцина. Фрэнсис Скотт Фицджеральд
в примарних кімнатах і садах, на які він ніколи не зважав.
Цього разу він, як завжди, бачив лише її обличчя, її прекрасні губи, які виражали будь-яке щире чи вдаване почуття… – ох, ці безцінні губи!.. – і її саму: свіжу, мов персик, і шістнадцятирічну, анітрохи не старшу! Він майже не помічав, що діється на пероні та зовсім не підозрював, що вона кинула погляд на юнака, який стояв нього за спиною, і відразу закохалася! Прямуючи до автомобільної стоянки, вона вже зачаровувала незнайомця, дарма що голосок її звучав для Безіла і вона до нього навіть прилинула, схопивши за руку.
Коли б Безіл помітив того юнака, який зійшов із потяга, він би лише поспівчував йому, так само як жителям убогих сіл, повз які пробігав поїзд, або попутникам; адже всі вони, на жаль, не виїжджали через два тижні вчитися до Єля, і не у них попереду було аж три дні в місті, де перебувала сама міс Ерміні Гілберт Лабус Бібл! Усі ці бідолахи здавалися йому безнадійно-обмеженими й викликали легке презирство.
Безіл приїхав сюди погостювати через те, що тут перебувала Ерміні Бібл.
Місяць тому, сумного вечора напередодні свого від’їзду з рідного міста Безіла на заході країни, вона сказала йому, вклавши у свій впевнений голос всі можливі обіцянки:
– Якщо є в тебе у Мобілі є знайомий, то напросися до нього в гості, на той час там перебуватиму я.
Він скористався цією ідеєю. І ось тепер, коли зусібіч його обволікало м’яке, незнайоме повітря Півдня, від хвилювання йому здалося, що автомобіль Товстуна Гаспара чкурнув зі стоянки, тільки-но вони всілися на сидіння. З узбіччя донісся несподівано голос:
– Вітаю, Бессі Белл. Вітаю, Вільяме. Як поживаєте?
Незнайомець, рослий і худорлявий, був приблизно на рік старшим за Безіла. На ньому був білий полотняний костюм та панама, з-під якої сяяв палкий непохитний погляд жителя Півдня.
– О, Малюк Ле-Мойн! – вигукнула міс Чівер. – Коли ти встиг повернутися додому?
– Тільки-но, Бессі Белл. І відразу ж побачив тебе, прекрасну і чудову, і не зміг утриматися, щоб не підійти ближче і не розглянути уважніше!
Його представили Мінні та Безілу.
– Підкинути тебе, Малюку? – запитав Товстун, якого насправді звали Вільям.
– Ну, не знаю, – вагався Ле-Мойн. – Дякую, звісно, але мене мають зустріти на машині.
– Та годі, заскакуй!
Ле-Мойн кинув сумку поверх валізи Безіла і з ввічливими формальностями втиснувся на задньому сидінні. Безіл спіймав погляд Мінні, та швиденько усміхнулася, немов кажучи: «Нічого доброго, та невдовзі все минеться».
– Ви, міс Бібл, часом, не з Нового Орлеану? – запитав Ле-Мойн.
– Саме так.
– Бо я тільки-но звідти, й мені розповідали, що їхня найвідоміша серцеїдка зараз гостює тут, а її шанувальники один за одним стріляються прямо на вулицях. Саме так! Там ні пройти ні проїхати, тому мені інколи доводилося допомагати їх збирати…
«Ліворуч, напевно, Мобілська затока, – подумав Безіл. – Там місячна доріжка, як завжди на Півдні, а на березі чорні вантажники з порту співають «До Мобілу, до Мобілу»… Обабіч дороги в м’якій тіні густого яскравого плюща ховалися будинки; балкони покривалися сітчастими кринолінами, а із зарослих садків вечорами долинали звуки гітар.
Було доволі тепло; голоси звучали розмірено, адже знайшовся б час поговорити про все на світі – і навіть голос Мінні, що відповідав на базікання юного незнайомця, лунав повільно і ліниво; Безіл раніше ніколи не вбачав у ній уродженку Півдня. Автомобіль пригальмував біля великої брами, за якою крізь рясні дерева виднівся пофарбований у жовтий колір будинок. Ле-Мойн вийшов.
– Щиро сподіваюся, що вам обом тут сподобається! Я, з вашого дозволу, зроблю кілька візитів і намагатимусь, щоб ви отримали якомога більше задоволення від перебування у нас. Бажаю вам добре провести день!
Коли вони від’їхали від далі, Бессі Белл з усмішкою поглянула на Мінні:
– Ну, що я тобі говорила? – мовила вона.
– Я ще на пероні здогадалася! Ще до того, як він підійшов до машини! – сказала Мінні. – Як відчувала, що це він.
– Він доволі гарний, еге ж?
– Так, неймовірно гарний, – відповіла Мінні.
– Зазвичай він товаришує зі старшими…
Безіл зауважив, що ця зайва балаканина затягнулася. Зрештою, цей юнак-південець із глибинки був просто мешканцем цього містечка; якщо до цього додати ще й те, що він товаришував із компанією, що старша, то про його існування не варто було настілки наполегливо згадувати.
Але раптом до нього повернулася Мінні та мовила:
– Безіле! – вона заклично вигнулася і скромно склала руки на колінах, ніби в очікуванні; ці жести щоразу викликали в його серці хвилювання. – Я обожнюю твої листи.
– Могла б хоч раз мені відповісти.
– У мене ні хвильки вільної не було, Безіле! Я їздила в гості Була в Чикаго, а потім до Нешвілу. Я навіть вдома не була. – Вона почала говорити дещо тихіше. – Тато з мамою розлучаються, Безіле. Уявляєш,