Біографія випадкового чуда. Таня Малярчук
на велосипеді відмовили.
– Не знаю, за ніч розпухло, може, зуб гниє.
Один рік Микольцьо, як Женя ніжно називала свого сина, провів у тюрмі. Під час чергової нічної оргії Женя дуже кричала, і сусіди викликали міліцію. Скинулись і підплатили міліціонерам, щоб ті закрили Микольцю якомога надовше. Міліціонери хабар добросовісно відпрацювали. Рік Микольця не було. Але Женя щасливішою не стала. До неї прийшла жити її нерідна онука Олечка. Довго пояснювати, чому нерідна і чому вона до неї раптом прийшла, але якби ви, казала Лєна, ні з того ні з сього теж вирішили пожити у Жені на голові, вона не відмовила б.
Онука знущалася з Жені в інший спосіб. Забирала в неї всі гроші й не давала їсти. Рік Женя ходила голодна і харчувалася тим, що вряди-годи давали сусіди. Але навіть це вона не з’їдала повністю, а складала в торбинку і щотижня возила Микольцеві в тюрму.
Через рік Микольцьо повернувся і швидко навів порядок. Вигнав Олечку з Жениної хати, і все повернулося до попереднього життєвого ритму: п’яні дебоші, нічні ґвалти і розпухле Женине лице.
– Що ж це за діти в тебе такі? – навіть не питали, а просто говорили сусіди.
– Діти як діти, – відповідала Женя, усміхаючись. – Діти всюди однакові.
– Мої мене не б’ють, як кобилу в стайні.
– Мої теж.
– А лице чого розпухле?
– Зуб гниє.
Закінчилася Женина історія знову ж таки по-біблійному. Не копай могилу іншому, бо сам у неї впадеш. Микольцьо вирішив був Женю вбити.
У тюрму він не мав наміру повертатися і тому вигадав хитромудрий план: отруїти Женю чадним газом. Від чадного газу багато людей довкола гине, так, очевидно, думав Микольцьо, ні в кого не виникне підозр, що це вбивство. Старі печі – ідеальне знаряддя для вбивства. Он у сусідньому селі молода пара нещодавно отруїлася, наступного дня після весілля. В іншому селі ціла родина не прокинулася.
Тоді взагалі, як писала Лєна, найчастіше вмирали від чадного газу і розбившись на мотоциклі.
Микольцьо, коли Женя повернулася ввечері додому, наказав їй лягати спати, а сам узявся щось хімічити з димарем і піччю. Він знав, як зробити так, щоб чадний газ ішов у хату, а не в димар, бо був пічником тоді, коли ще чимось займався. Усе зробив, як треба.
Не врахував тільки того, що випив забагато горілки. Так біля печі й відключився.
А Жені закортіло якраз того вечора піти в лікарню поговорити з головною лікаркою, бо її турбувало Микольцине здоров’я, «так ніби щось поколює йому в правому боці». Головна лікарка – жінка старша і милосердна, дала Жені з’їсти залишки лікарняної вечері й примусила заночувати у вільній палаті для профілактики. Коли Женя вранці повернулася додому готувати синочкові сніданок, той уже був холодний. Кажуть, таких плачів на похороні місцеві ще не бачили, так Женя побивалася за своїм Микольцьом. Вона кричала: «Це ж я мала померти, я, а не ти!»
Старенька Лєнина бабця прицмокувала беззубим ротом і казала: «Такє-то. Такі-то бувають люде».
Але «люде» бували ще й не такі.
Бували