10 слів про Вітчизну. Олексiй Чупа
підступні люди. Ходять, приглядаються, принюхуються, підслуховують. До того ж ледачі, майже нічого не вигадують, тільки переповідають свою або чужі життєві історії. Словом, тримайтеся від них, письменників, осторонь. Моя вам порада: від’їжджайте в іншу країну – якомога далі від цих писак. Одним пострілом двох зайців уб’єте – і декорації зміните, і позбудетеся товариства цих капосних віртуозів пера.
Герої роману Олексія Чупи приблизно так і зробили, але випало їм нещастя зустріти закордонну письменницю. А гіршими за своїх письменників бувають хіба чужі, повірте мені на слово. Після цього життя їхнє пішло шкереберть настільки круто, що Прага виявилася не тією Прагою, куди вони хотіли дістатися, а щасливе кохання переросло в любовний трикутник з подряпаними плечима, розбитими тарілками й цинічною помстою.
Отже, досвідчений читач знає: якщо в сюжеті зустрічаєш письменника – добра не жди. А тим паче не чекай хорошого, коли в тексті раптом з’являється здоровенний булгаковський котяра на ім’я Пілсудський. Уявіть, як у цій ситуації головному героєві – зі сліпою дівчиною, навіженою письменницею, з якою чоловіки довше тижня не витримують, і котом, що на все це дивиться своїми великими очима. Я б на його місці збожеволів. Або пакував би валізи. Або поміняв би жінок і кота на щось більш обнадійливе – алкоголь і патріотичну літературу, наприклад. Натомість герой обирає такий божевільний порятунок, що пересічному обивателеві й на думку б не спав. Дочитаєте книжку – і мене зрозумієте.
Добре, що в молодій українській літературі є такі тексти – динамічні, заплутані, з відтінками чорного гумору й фантасмагоричними сюжетними віражами. Круто, що Олексій Чупа вибудував цікаву фабулу, але не продав свою поетичну душу – його герой у вирішальний момент таки дістає від автора й долі ляпаса, тому мусить з двох жінок вибрати одну. Котру з них: ту, яка має кота, чи ту, від чиїх ніжних п’яточок йому несила відвести погляд? Запевняю, його рішення вас здивує.
Андрій Любка,
поет, перекладач, есеїст
Intro
Птахові, що наприкінці грудня, після незвично довгої теплої осені, нарешті вирушив на зимівлю з берегів Скандинавії до Малої Азії чи Середземномор’я, вечірня Варшава може нагадати величезне жовто-червоне яблуко, недбало загорнене в білосніжну серветку і майже посередині перев’язане темною стрічкою Вісли. Вогні Старого Ринку зливаються в єдину яскраву пляму, з якої сяйво струмує аж до передмість, лише подекуди перебиваючись червоними цятками електростанцій та нерівними латками завалених снігопадом кварталів. Там незайманого білого кольору значно більше, ніж жовтого, і це світло слабшає лише на околицях міста, не маючи вже сил дотягтися до нерухомих і безголосих зимових полів.
Якщо опуститися нижче, промайнути над центральною частиною Варшави, то яблуко зникає, тріснувши рівно по стрічці Вісли і загубивши менший шматок десь із лівого боку. Натомість розливається аромат яблучного соку, що пирснув у повітря, а місто постає величезним акваріумом, по дні якого дбайливий власник розставив декоративні вежі, костели, рівної форми площі, розклав акуратні вулички, а в темній прохолодній воді сновигають, хаотично зблискуючи лускою, десятки тисяч вгодованих рибок найрізноманітніших видів. Вони розгойдують акваріумну воду у збудженому передріздвяному настрої, та вихлюпується на передмістя, від чого околиці час від часу чорніють.
Святкові радісні хвилі ходять акваріумом із боку в бік, погрожуючи рознести в друзки випробувані часом стінки. Місто здригається, наче від землетрусу, і свято щоразу мало не обертається на трагедію, але врешті добро перемагає зло, як і заповідав Бог, турботливо облаштовуючи цю планетку. Варшава щоразу залишається цілою й неушкодженою, хоча й добряче розграбованою туристами.
В акваріумі прямо-таки безліч екземплярів, але нас зараз по-справжньому цікавлять лише троє. Олена, яка спокійно, ні про що не думаючи, ловить сніжинки на язик, тупцяючи під вікнами одного з будинків при кінці вулиці Єзуїтської; Роман, що стоїть за півтора десятка метрів від неї й розгублено дивиться на вежі костелу Святого Яна, і розлючена Аґнєшка, котра вже кілька хвилин намагається пробитися крізь стіни туристичних груп із квадратної клітки Старого Ринку до своєї автівки, припаркованої на невеличкій трикутній площі відразу за Єзуїтською.
Отже, усі зібралися, усі готові, фільм розпочнеться за кілька секунд, як сказав би Джим Моррісон.
Порятунок
До речі, ще трохи про Моррісона. Романові, що вдивляється у вечірнє небо над Варшавою, вже годину в голові крутиться лише одне: «People are strange, when you are stranger, faces look ugly[1]»… І важко додати щось, усе абсолютно точно. Він цілу добу топче обітовану землю Євросоюзу, а все досі так само, як і вдома, у місті, де він народився і виріс. Української поблизу не чути, вирахувати когось, хто зміг би допомогти, у цьому натовпі просто нереально, він зі свої ми проблемами тут нікому не цікавий. І ці гопники такі ж, як і вдома: забрали все і швидко вшилися.
Кров на обличчі давно висохла, пульсуючий біль під ребрами поступово змінився на ниючий і ледь відчутний, а Оленці Роман досі нічого не сказав. Щойно він ступив
«Люди здаються дивними, коли ти мандрівник, обличчя здаються потворними» (фраза з пісні гурту «The Doors»). –