Том 3. Палімпсести. Таборові записки. Василь Стус

      Зажурених двоє віч,

      криві терези рамен,

      гербарій дзвінких долонь —

      з ночі.

      А де та горить зоря,

      котру назирає син?

      Об схід той, мов об багнет —

      жалься.

      Якісь переплески, блиск —

      переймами досвітку.

      І вже попливла-пливла

      вічність.

      Бо серце оговтати,

      добігти до пам’яти,

      немов на побачення —

      годі.

      Стань і вдивляйся: скільки тих облич

      довкола виду твого, ніби німби,

      так сумовито виграють на дримбу,

      хоч Господа на допомогу клич.

      Вдивляється у проруб край світів

      душа твоя, зайшовшись начуванням.

      Тонкоголосе щемне віщування

      в подобі лиць – без уст, очей і брів.

      І безберега тиша довсібіч!

      Усесвіт твій німує і німіє.

      І сонце, в душу світячи, не гріє:

      в змертвілих лицях – відумерла ніч.

      А з безгоміння, з тлуму світового

      напружена підноситься рука

      і пісня витикається тонка,

      як віть оливи у долоні бога,

      і сподіванням встелеться дорога,

      і в серці зірка заболить жалка.

      І стіл, і череп, і свіча,

      що тіні колихає,

      і те маленьке потерча,

      що душу звеселяє.

      Либонь, для тебе не дано

      вартнішого зазнати

      за цього, що спішить вікно,

      як світ, заколисати.

      Сховайся в череп, потерча!

      Очниць великі вікна

      потвердять, що горить свіча

      розважно – ані бликне.

      Тамте видіння у мені

      світає – і світання

      просториться в самотині,

      як світу заступання.

      Світання – мов яйця пташині,

      кволі, спроквола сині,

      що випали з гнізд і щебечуть

      і крильцями тріпотять.

      Оце голубе молодило —

      пливе і пливе – не до краю

      і не до кінця – щоб нагально

      душу втопити сліпу.

      А присмерк крутоберегий

      роздався – аби в улоговину

      сяєво сяєва сяйва

      ввігналось, мов пружна стріла.

      У порожній кімнаті,

      біла, ніби стіна,

      притомившись чекати

      спить самотня жона.

      Геть зробилась недужа:

      котру ніч, котрий день —

      ані чутки про мужа,

      ані – анітелень.

      Лячні довжаться тіні,

      дзвонять німби ікон,

      і росте голосіння

      з-за соснових ослон.

      Мій соколе обтятий,

      в ту гостину, де ти,

      ні пройти, ні спитати,

      ні дороги знайти.

      За тобою, коханий,

      очі видивила,

      ніби кінь на аркані,

      світ стає дубала.

      Як тихо на землі!