100 чарівних казок світу. Отсутствует
скелю й замислився. Де могли подітися паскудні, неслухняні хлопчиська? Раптом на дорозі з'явилася королівська карета. У вікні її показалася принцеса і зацікавлено поглянула на Людожера.
– Справжній людожер! – у захваті вигукнула вона.
Людожер, якого це потішило, галантно вклонився.
– Ваша високосте, чи не бачили ви сімох хлопчаків, що втекли від мене?
– За п'ять днів, що я подорожую, мені не зустрівся ніхто, крім вас, – відповіла принцеса, хоч вона й бачила, як Хлопчик-мізинчик та його брати пробиралися через ліс по кучугурах.
Людожер мовчки вклонився й подався додому. «Треба робити менші кроки, – вирішив він. – Вони не могли далеко втекти. Пошукаю-но я ближче до дому».
Нарешті Людожер дістався лісу, яким брели хлопчики.
Але ж і Людожер, не поснідавши та здолавши в семимильних чоботах такий шлях, дуже стомився. Ноги йому боліли, і хотілося трохи відпочити. Незважаючи на мороз, він улігся під деревом і задрімав.
Тим часом брати вийшли з хащі саме в тому місці, де спав велетень. Вони заклякли як укопані, побачивши свого переслідувача, що давав хропака під деревом.
– Це людожер… Ми пропали! – прошепотіли брати.
– Аякже! – сказав Хлопчик-мізинчик. – Сховайтесь у кущах, сидіть тихо й чекайте на мене. А якщо людожер мене схопить, біжіть додому.
Хлопчик-мізинчик підкрався до Людожера, обережно стягнув із нього семимильні чоботи й повернувся до братів, що сховались у кущах.
– А тепер, – сказав Хлопчик-мізинчик, – тікаймо швидше!
Зібравши останні сили, брати дременули через ліс і невдовзі прибігли до своєї хатини, де на них чекали батьки.
Людожер прокинувся і, побачивши, що хтось украв його чоботи, закричав так голосно, що з дерев обсипався сніг.
– Злодії! Обікрали! – горлав він.
Без семимильних чобіт йому важко було наздогнати навіть змерзлого, голодного зайця. Настав кінець його пануванню. Відтоді Людожер засумував, а одного разу пішов із дому, і більше ніхто його не бачив.
А родина дроворуба й далі жила бідно, упроголодь. Часто брати лягали спати не повечерявши, та все одно швидко росли й мужніли. Навіть Хлопчик-мізинчик трохи підріс, хоча, як і раніше, поруч із високими й міцними братами виглядав маленьким і кволим. Ну то й що, зате він став іще розумнішим і все частіше замислювався над тим, як би заробити грошей для батьків.
Одного разу Хлопчик-мізинчик вийняв зі старої скрині пару чобіт із золотими пряжками, що їх він поцупив у злого людожера. Усе-таки були семимильні чоботи, то чому ж не використати їх?
– Я піду до королівського палацу, – сказав батькам Хлопчик-мізинчик, – і вступлю на службу до короля. Буду гінцем.
– Це дуже нелегко, – зітхнув батько.
– Що ти, батьку! Я ж маю семимильні чоботи!
Хлопчик-мізинчик узувся й вирушив у путь.
Не встиг він зробити й кількох кроків, як був уже в палаці. Король, королева та всі придворні мали дуже засмучений вигляд.
– Що сталося, ваша величносте? – спитав Хлопчик-мізинчик.
– Біда! –