Інші пів’яблука. Галина Вдовиченко
розтягаючи голосні й приголосні звуки та демонструючи обізнаність із місцевими звичками, на-а кавву. Якби залишився у Львові до жовтня, охоче вдався б до new experience. Двозначно прозвучало. Продовжувати коротке знайомство – Йоган мав у Львові ще кілька днів – Ірина делікатно відмовилася.
Вона тепер слухала музику навіть на вулиці, хоч сама колись попереджала доньку: «Будь уважна, Сонько, я тебе прошу! Ходиш, вуха заткавши. Напруж увагу хоча б тоді, коли переходиш дорогу…» Зустрічі з Пінзелем лягали на музику його сучасників, Ірина накачала її з Інтернету – Бортнянського, Березовського, Веделя…
Обходила скульптури, наближалася до них упритул – вони вловлювали звуки в її навушниках і починали свій містичний танець. Часом, здавалося, вони ззиралися між собою за її спиною, надто пустотливі малі ангелятка.
Згодом вона зауважила, що Пінзелеві ще більше пасує новітня музика, особливо джаз: він обігнав свій час, разом зі своїми янголами, дорослими м’язистими хлопцями з гарними тілами та пухкенькими малятами-херувимчиками. Вона вдивлялась у фактуру понищеного дерева зі збереженим де-не-де шаром левкасу, заглядала в тріщинки. Її цікавила кожна складка на одязі, ці всі драперії, кожна випнута жила на шиї. Ніде вона раніше не бачила, щоб скульптор обдаровував ангелів такими людськими обличчями. Вони наче шкірилися до глядача й переморгувалися, щойно він відводив погляд.
Костел кларисок нищили дощі, сніг із дірявого даху рік у рік залишав на стінах, просто на розписах, брудні патьоки, у кутках було сиро і цвів грибок. А французи тим часом уже готували для дорогоцінних скульптур спеціальні ящики із клімат-контролем для бережного транспортування.
У прохолоді колишнього костелу лунали тільки її кроки. Ірина обійшла триметрового ангела, спробувала повторити позу скульптури: голову нахилила, руки склала перед грудьми… Неусвідомлений рух, потреба повторити досконалість.
Збоку за нею стежив, усміхаючись, чоловік. Спіткнулася на його погляді, зашпорталася, наче наступила на камінь. Звідки він тут узявся, цей відвідувач? Як вона його не помітила?
Повільно опустила руку, ледве стрималася, щоб і самій не всміхнутися. Надала обличчю виразу доскіпливого екскурсанта, що вивчає експонат, указівним пальцем торкнулася верхньої губи й перейшла до іншої скульптури. Глухий звук її підборів бився луною в стіни й віддавався під склепінням старого костелу.
– Що тут було за радянських часів? – почула позад себе. – Склад?
Озирнулася – це не до неї.
– Склад, – охоче відповіла музейниця, вийшовши зі свого закутка, – і наприкінці вісімнадцятого століття – теж склад. Тут, при костелі кларисок, був свого часу й жіночий монастир, а коли монастир закрили, то костел пристосували під склад.
– І що тут тримали? Каву? Дрова? Свічки? – допитувався відвідувач.
– Тютюн… Сто років – від кінця вісімнадцятого до кінця дев’ятнадцятого століття тут тримали тютюн. – Музейниця переводила погляд із чоловіка на жінку,