Гастарбайтерки. Наталка Доляк
Халльо!» – голосно вигукнув наостанок, коли процесія вже увійшла до квартири. Гості автоматично здригнулися від крику Леоніда, а той реготнув і хвацько підморгнув. Квартира вразила нетиповим та незвичним для українського ока плануванням. Ніяких передпокоїв: вхідні двері відчинилися – і гурт опинився у вітальні. Леонід запропонував зняти свої шкраби[3], взути капці та заходити. Сам швиденько чкурнув до кухні.
– Ви обдивляйтесь, що тут, як, а я на стіл накрию! – гукнув звідти.
Галина сприймала його гостинність як знак бути уважною й не втрачати пильності. Максим також продовжував очікувати на якусь підлоту з боку співвітчизника. Природна цікавість Галюні в якийсь момент притамувала її хворобливу обережність, і вона захопилася оглядом квартири. Посеред вітальні розташовувався круглий дубовий стіл кольору горіхової шкаралупи, окультурювало помешкання німецьке піаніно фірми «Geyer»[4] впритул до стіни та два вишукані стелажі, на яких розташувалися різноманітні витребеньки – вазочки та статуетки, як сучасної роботи, так і старовинні. Стіни прикрашали майстерно виписані квіткові натюрморти та зимові пейзажі. Максим зазирнув в одну з кімнат і пошепки оголосив дружині, що там спальня.
– Туди не йдіть, то хазяйчине, – попередив Леонід і, замість пояснити, ще більше заплутав і Галю, і Максима.
Вони стрепенулися, заметушилися, бо ж були заскочені на місці злочину – попхали свої носи на приватну територію. Швидко розвертаючись, вдарилися лобами, зойкнули та відстрибнули від спальні. Трохи постоявши, рушили коридорчиком до іншого невеличкого помешкання, куди їм ходити поки не заборонялося. У цій кімнаті на підлозі лежав матрац, а біля нього були розкидані речі – косметика, спіднє, шкарпетки та шматки засохлих бутербродів. Ще одна кімната з двоярусним ліжком виявилася дитячою.
Галина Сергіївна лише знизала плечима, нічого не розуміючи, й попрямувала на кухню, аби допомогти хазяїну.
– Де таке бачено: жінка в хаті, а чоловік біля плити порається? – запитала удавано суворо.
Але її допомога не знадобилася, Льоня вже накрив на стіл. Повсідалися.
На наїдки хазяїн не поскупився, сам наминав та гостей припрошував. Спочатку пара соромилася, думали: після вечері виставить рахунок, але жарти та дотепи Льоні вивели їх нарешті зі ступору, а після двох келишків кріпленого червоного вина незграбність і підозрілість куди й поділися.
– Халльо! – почули з-за дверей, у яких зашкряботів ключ. Насторожилися, зиркали на усміхненого розпашілого Леона та одне на одного. Після слів привітання побачили так само, як Леонід, усміхнену, але чорношкіру жінку років тридцяти, яка саме увійшла до оселі.
Леонід зіскочив з місця, в один крок метнувся до молодиці, підхопив портфель, який вона тримала в руках, допоміг їй зняти жакет, запопадливо повісив його на плічка, підніс капці й запитав дуже поганою німецькою, чи буде вона вечеряти.
«Оце так-так! Це ще хто така? Може, Ольга
Взуття (
«Geyer» – старовинна марка німецьких роялів і піаніно.