Зірка для тебе. Дара Корній
бабуні Ніни та її присутність під час передавання сирітки з рук у руки. І бабуня Ніна погодилася. Розумні сумні старечі очі, добре ясне обличчя, помережане зморшками, і світло, яке йде від цієї жінки, – це все бабуня Ніна.
До міста добиралися на автівці. І відразу до лікарні. То лікар бабуні Ніни, також один із численних племінників старенької, попросив свого приятеля відвезти та привезти назад нечемну пацієнтку.
Простора світла палата з вікнами на схід. Велике вікно. Два ліжка. Одне застелене тільки покривалом поверх голого матраца. Видно, у бабуні сусіда нема. Бабунине ліжко виглядає так, наче та відходила щонайбільше на кілька хвилин. Поруч на тумбочці купа якихось баночок, пілюль. У кімнаті пахне валер’янкою. Хлопці сідають поруч на порожнє ліжко.
Бабуня важко зітхає:
– Натомилася я, хлопчики! Ох, натомилася! Давай, Сергійко, нарешті по-справжньому знайомитися. Мене звати бабуня Ніна. Ой, та що там! Ти це і так знаєш. Я рада, що мій Арсенко знайшов справжнього друга.
Вона говорить без пафосу, спокійно та лагідно. Голос трішки скрипучий, мабуть, від старості:
– То ти й справді Лічозір? – запитує Сергія бабуня.
– Лічо… хто? – Сергій кліпає збентежено та трішки знічено очима. – Ні-ні, ви очевидно не так зрозуміли Арсенка. Я – Сергій, прізвище – Безхатченко. Хоча у вашому припущені є доля правди, бо дуже хочу стати астрономом, і тому, напевно, ви подумали, що я той, тобто не зовсім, не той… Е-е-е-е…
Затнувся, розводячи в сторони руки, наче виправдовувався за своє дурнувате прізвище. Якого не вибирав і яке вибрало його.
– Нічого я не наплутала, серденько, – бабуня говорила тихо і всміхалася.
Укрите зморшками, мов пооране поле навесні, обличчя. Але то зовсім не псувало її, навпаки – стільки світла було в маленькій худенькій жінці, аж Сергію раптом захотілося притулитися до неї ще раз, торкнутися кінчиками пальців сяйва, що розливалося довкола старенької. Він не знав, чи вірить у Бога. Точніше, не так. У Бога він вірив, а от у чудні ритуали, які проповідували ті, що начебто були його посланцями на землі, – не дуже. Інтуїтивно знав – то все фальш. Сироти – вони такі: рентгеном проскановують та відчувають брехню й облуду. А тут… Світло і зовсім нема навіть тіней. Уперше з Сергієм таке.
– Ой, синочку, стара зовсім стала й не так висловилася, однак не наплутала. Лічозорами в давні часи називали тих, хто не має власної оселі та змушений мешкати на вулиці, спати під розчиненим навстіж небом, тобто лічити зорі.
– Я ж тобі казав, Сергію, бабуня – колишня учителька мови. Знає майже все, – вставив і своїх п’ять грошиків щасливий Арсен. Йому подобалося, що поруч і Сергій, і бабуня.
– А! Лічозори – то бомжі? – не цілком розумів Сергій, тому робив припущення.
– Та що ти таке кажеш? Жартуєш? – бабуня зайшлася хриплуватим сміхом і закашлялася.
Сергій не знав, що робити, бо кашель старенької був надривистим і важким. Почувався винуватим. Жінка кашляла довго