Зірка для тебе. Дара Корній
перетворивши на бідняків. Красти? У кого? У таких само нещасних, як вона? Та й не вміла і не посміла б ніколи то зробити. Ось так, Сергію! Ні городу, ні господарки, хоч здихай з голоду. Батькові крамниці розгромлені, всі родичі мертві. До війни Ірен закінчила гімназію для дівчат, отут недалечко, де зараз четверта школа. Мала добру освіту, знала кілька мов. Німці відкрили школу, набирали серед місцевих учителів. І вона пішла в ту школу вчити дітей. На кусень хліба Ірен собі заробляла. Але то все було тимчасовим, відчувала це. У липні сорок четвертого повернулися совєти, другі совєти. Ті прийшли вже надовго. Усіх тих, хто був хоч трішки заплямований зв’язками з «окупаційною нацистською владою», арештовували чи просто вбивали. Багато людей виїхало – хто куди, світ за очі, дехто втікав із німцями. Бабуні не було куди втікати. Тут залишалася велика могила з рештками її рідних. Вона її покинути не змогла. Посвідчення особи, що їй видала німецька влада, бабуня передбачливо знищила. Звісно, вона та її родина стали ворогами совєтської влади в сорок першому, і за документами були усі мертві. Удень вешталася містом у пошуках роботи чи їжі, дивом оминаючи вартові патрулі. Інколи це не вдавалося зробити, тоді переходила на польську мову, говорячи, що документи загубила, називаючись прізвищем своєї кухарки, яка ще в сорок першому дременула в Познань. Вероніка Піховська в списках ворогів совєтської влади чи в списках неблагонадійних не значилася, і дівчину просто перевіряли. Випитали, в кого служила, вона назвала прізвище та ім’я свого батька – Владек Войцеховський, заарештований у сорок першому. Її поправили – розстріляний у сорок першому як зрадник совєтської влади. Тож їй видали тимчасове посвідчення особи і відпустили. З якогось дива ніхто не перевіряв цієї версії. Вероніці Піховській було вже за п’ятдесят. Але, зрештою, як ти перевіриш – всі свідки або розстріляні, або вивезені в концтабори, або втекли. Ночувала вдома, поверталася тоді, коли стемніє. Дім поки пустував, нові господарі міста обживали центр і до вулиці Длугоша ще не добралися. Але за темпами вселень була впевнена, що восени і сюди завітають гості. Та береженого Бог береже. І тому Ірен не ризикувала спати в домі. Завжди знайдуться ті, хто нашепче на тебе, донесе, закладе за просто так, не тому, що має на тебе якісь образи чи ненависть, а просто щоб вислужитися перед новою владою. Тож зробила в пивниці зі старого матраца та підібраного на смітнику ганчір’я кубельце й на ньому спала. Благо, літо, не змерзне. Про майбутнє не думала, якось перебивалася поки дрібним заробітком з дня на день – і за це Богу дякувала. У вересні влаштувалася на вокзалі в ресторан посудомийкою. Зараз ніхто б не зміг упізнати в зачуханій худющій дівчині з синцями під очима та потрісканими губами колишню шляхтянку Ірен Войцеховську. Носила темний довгий одяг, запиналася хустиною так, що тільки очі видко було.
Прийшла осінь. А у Львові осінь – то страшна тягучка. Часто дощить, вологість така, що навіть у теплій хаті важко її переносити. На добрі чоботи і тепле пальто грошей не мала, заробленого