Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)

      Розділ перший

      Мілан 1796 року

      15 травня 1796 року генерал Бонапарт вступив до Мілана на чолі молодої армії, яка перейшла місту Лоді,[10] показавши світові, що у Цезаря[11] й Александра по багатьох сторіччях з'явився спадкоємець. Чудеса відваги й геніальності, свідком яких стала Італія, за кілька місяців розбудили зі сну її народ; ще за тиждень до вступу французів міланці вбачали в них лише зграю розбишак, що звикла втікати од військ його імператорської й королівської величності,[12] – принаймні так твердила тричі на тиждень місцева, з долоню завбільшки, газетка, що її друкували на поганенькому папері.

      В середні віки республіканці Ломбардії виявили були таку саму хоробрість, як і французи, і за те німецькі імператори геть сплюндрували їхнє місто.[13] А ставши вірнопідданцями,[14] вони вважали своїм важливим заняттям друкувати на носовичках з рожевої тафти сонети з нагоди одруження якої-небудь дівчини шляхетного чи багатого роду. Через два-три роки після цієї визначної дати у своєму житті молода жінка брала собі вірного поклонника; інколи ім'я чічісбея,[15] котрого обирала родина нареченого, займало досить почесне місце в шлюбному контракті. Які ж далекі були від цих розніжених звичаїв глибокі хвилювання, що їх спричинила несподівана навала французької армії. Невдовзі склалися сповнені пристрасті звичаї. 15 травня 1796 року цілий народ побачив, яким нікчемним, а то й огидним було все, що досі він шанував. З відходом останнього австрійського полку старі погляди зазнали цілковитого краху, скоро стало модою ризикувати власним життям. По багатьох віках дрібних почувань людям стало ясно, що, тільки щиро люблячи батьківщину й пориваючись до героїчних подвигів, можна здобути щастя. За часів тривалого ревного деспотизму Карла П'ятого та Філіппа Другого[16] все поринуло в цій італійській провінції у глибокий морок ночі. Але народ повалив їхні статуї, і раптом ринув цілий потік світла. Тим часом, коли «Енциклопедія»[17] та Вольтер[18] руйнували монархічний лад Франції, ченці впродовж п'ятдесятьох років втовкмачували в голови доброму міланському народові, що навчатися грамоти чи будь-чого іншого – цілковито марна річ, бо, мовляв, досить лише ретельно платити своєму священикові десятину,[19] відверто признаватися йому на сповіді в усіх своїх дрібненьких грішках – і можна бути майже певному, що дістанеш гарне місце в раю. А щоб зовсім знесилити цей, колись грізний і мудрий народ, Австрія продала йому за дешеву ціну привілей не ставити рекрутів для її армії.

      1796 року міланська армія складалася