Пармський монастир. Стендаль (Мари-Анри Бейль)
капітан четвертого гусарського полку, – відповів наш герой.
– Виходить, тебе підвів акцент? – якось лукаво запитав капрал. – Солдати подумали, що ти шпигун?
– Авжеж. Яке паскудство! – вигукнув Фабріціо, світячи очима. – Це я шпигун! Коли я люблю імператора і французів! Ця образа обурює мене найбільше!
– Помиляєшся, образи тут нема. Нічого дивного, що солдати засумнівалися, – поважно заперечив капрал.
І він повчальним тоном розтлумачив, що в війську кожен повинен належати до якоїсь частини й носити її мундир, інакше подумають, що ти шпигун. Шпигунів ворог підсилає безліч, у цій війні кругом запроданці. З очей Фабріціо спала полуда. Хлопець уперше зрозумів: він сам винний у всьому, що сталося з ним за останні два місяці.
– Стривай, хай він усе розповість сам, – втрутилась маркітантка, чия цікавість розпалилася ще дужче.
Фабріціо послухався. Коли він закінчив розповідь, маркітантка поважно сказала капралові:
– Власне, він ще хлопчак і ніякий не вояк. А після того, як нас зрадили й розколошматили, нам тепер сутужно буде на цій війні. Ляже він тут кістками. А навіщо? Gratis pro deo,[98] чи що?
– Та він навіть не уміє набити рушниці, – додав капрал, – ні на дванадцять темпів, ні вільно. Адже це я сам забив шомполом кулю, якою він коцнув пруссака.
– До того ж він показує кожному зустрічному свої гроші, – додала маркітантка. – Обдеруть догола, як тільки нас не буде з ним.
– Якийсь вахмістр, – підхопив капрал, – затягне до себе в ескадрон, щоб випивати за його гроші, а там, чого доброго, й ворог завербує, – адже кругом самі запроданці. Перший-ліпший скомандує йому іти слідом, і він піде. Найкраще йому до нашого полку записатися.
– Ні, будь ласка, капрале! – гукнув Фабріціо. – Конем куди зручніше, ніж пішки. До того ж я не вмію набити рушниці, а ви самі бачили – вершник з мене непоганий.
Цією промовою Фабріціо вельми пишався.
Не будемо переказувати довгу суперечку між капралом і маркітанткою щодо подальшої долі нашого героя. Фабріціо зауважив, що вони в цій суперечці не раз повторювали всі подробиці його пригод: як запідозрили його солдати, як жандарм продав йому подорожню й мундир, як учора опинився він у маршальському почті, як побіжно побачив імператора, як поцупили в нього коня тощо.
З чисто жіночою цікавістю маркітантка все поверталась до обставин крадіжки купленого за її допомогою доброго скакуна.
– То ти відчув, як тебе за ноги схопили, тихенько підняли, пронесли над хвостом твого коня і посадили на землю?
«Навіщо торочити без кінця те, що усім добре відоме?» – думав Фабріціо. Він ще не знав, що прості французи саме в такий спосіб доходять якоїсь ради.
– Скільки ти маєш грошей? – зненацька спитала в нього маркітантка.
Фабріціо відповів без запинки, переконаний у великодушності цієї жінки, – ось що вигідно відрізняє Францію.
– Залишилося біля тридцяти наполеондорів
На славу Божу