Біле Ікло. Джек Лондон
уявив, як ці тонкі й ніжні пальці будуть хрумтіти під білими зубами вовчиці. Ніколи ще це тіло не було йому таким безмежно близьким, як тепер, коли він міг щохвилини втратити його.
Усю ніч він відбивався від голодної зграї палаючими головешками. Коли дрімота, мимоволі, долала його, він прокидався від гарчання й виску собак.
Настав ранок, і вперше денне світло не розігнало вовків. Генрі дарма чекав цього. Вони залишилися сидіти довкола нього й вогню, і це нечуване нахабство змусило здригнутися пробуджену в ньому з настанням світанку мужність.
Він зробив невтішну спробу вибратися на стежку. Але не встиг він вийти з-під захисту вогню, як найсміливіший з вовків підскочив до нього впритул. Генрі відскочив назад, і зуби вовка клацнули в шести вершках від його обличчя. Вся зграя піднялася й рушила на нього. Кидаючи в усі боки палаючі головешки, Генрі так-сяк відбився від них і повернувся на колишнє місце. Навіть удень він не зважився відійти від багаття, щоб нарубати свіжих дров. У двадцяти кроках від нього височіла велика засохла сосна. Йому знадобилося півдня, щоб перетягти своє багаття до цього дерева, до того ж він увесь час тримав напоготові з півдюжини розжарених оцупків, щоб пожбурити ними у своїх ворогів. Діставшись дерева, він уважно оглянув місцевість, маючи на думці зрубати сосну в тому напрямку, де було більше палива.
Ніч, що настала, повторювала попередню, з тією відмінністю, що сон чимдужче брав гору над Генрі. Гарчання собак не впливало на нього більше. До того ж вони ричали тепер майже без упину, і його послаблені відчуття відмовлялися розрізняти характер і силу цих сигналів. Раптом Генрі прокинувся. Просто перед ним стояла вовчиця. Машинально, майже не думавши, він сунув їй у роззявлену пащу палючу головешку. Вона відскочила з жалібним виттям, і поки Генрі насолоджувався запахом обсмаленої шерсті й м’яса, вона мотала головою та злобливо гарчала в якихось двадцяти кроках від нього.
Але цього разу, перш аніж заснути, він прив’язав до руки жмуток розжарених ялинових гілок. Очі його залишалися заплющеними лише декілька хвилин, аж поки біль від опіку розбудив його. Кілька годин поспіль він дотримувався цього способу. Щоразу, прокидаючись, Генрі жбурляв на всі боки палюче гілля, підкладав дрова в багаття й прив’язував новий жмуток гілок до руки. Усе йшло добре, та одного разу він занадто слабко прикріпив жаристий жмуток, і не встигли очі його заплющитися, як гілки випали.
Генрі снилося, що він у форту Мак-Геррі… Було тепло й затишно, і він грав у крибедж із комірником. Снилося йому ще, що форт узяли в облогу вовки. Вони вили коло самих воріт, і Генрі з комірником зрідка переривали гру, щоб посміятися із зусиль вовків, які марно намагалися дістатися до них. Аж раптом – що за страшний сон, – пролунав якийсь тріскіт. Двері відчинились, і Генрі побачив, як вовки ввірвалися в простору житлову кімнату форту. Вони кинулися просто на нього й на комірника. Виття неабияк посилилося й почало не на жарт турбувати його. Сон його перетворювався