Ваші пальці пахнуть ладаном. Валентин Чемерис
бідкання, але як швидко виявиться, вони запам’ятали про його «божевільну мрію познайомитись із самою Вірою Холодною…»
І якось…
Це був звичайний літературний вечір у модному кафе модних московських футуристів. Вечір, на якому виступали вже тоді успішні й скандально відомі поети – дражнили публіку, заводили її уміло, й так же уміло вдавалися до епатажу – Бурлюк, Маяковський, Северянин і ще хтось…
Маяковський витягнув на естраду і його, тоді мало ще кому відомого шансоньє Олександра Вертинського. Він розгубився. Як загледів, що в першому ряду біля першого столика сидить з кавою вона – його королева, і чомусь невідривно на нього дивиться. І він, силоміць виведений на естраду Володимиром Маяковським і ним підбадьорений, не то проспівав, не то просто продекламував – швидше, і те, і те, – свою пісню. Проспівав, продекламував у своєму звичному стилі, у своїй несподіваній манері, що її слухачі, як не намагалися, а ні з ким іншим порівняти не моли, бо вона в нього була тільки його – оригінальна і неповторна – вже тоді. То була його «Сероглазочка», що пізніше стане – коли він підбере для неї ще своєрідніше виконання, – такою популярною. Як, між іншим, і всі його пісні.
Я люблю Вас, моя сероглазочка,
Золотая ошибка моя!
Вы – вечерняя жуткая сказочка,
Вы – цветок из картины Гойя.
Я люблю Ваши пальцы старинные
Католических строгих мадонн,
Ваши волосы сказочно длинные
И надменно-ленивый поклон.
Я люблю Ваши руки усталые,
Как у только что снятых с креста,
Ваши детские губы коралловые
И углы оскорбленного рта.
Я люблю этот блеск интонации,
Этот голос – звенящий хрусталь,
И головку цветущей акации,
И в словах голубую вуаль.
Так естественно, просто и ласково
Вы, какую-то месть затая,
Мою душу опутали сказкою,
Сумасшедшею сказкой Гойя…
Под напев Ваших слов летаргических
Умереть так легко и тепло.
В этой сказке смешной и трагической
И конец, и начало светло…
Він мав успіх. Кафе як забурлило, всі тільки й вигукували:
– Вертинський!..
– Вертинський!!.
– Вертинськи-и-ий!!!
Северянин навіть позаздрив тоді його успіхові. А втім, можливо, то просто йому здалося.
Розкланюючись, він устиг побачити: Віра Холодна у першому ряду, за своїм столиком, схопилася і збуджено йому аплодує…
О, боги, – майнула думка, од якої він раптом відчув у себе за плечима щось схоже на крила. – Королева його вітає!.. Королева йому аплодує!.. Нарешті й він спізнав, що таке щастя!..
Того вечора й сталося.
Він раптом і збагнути не встиг, що ж у ту мить відбулося, а тільки несподівано побачив перед собою до щему знайоме гарне лице, що було для нього вже рідним, і лише тоді збагнув: це ж вона – королева