Софія. Олесь Ульяненко
через гори розпеченого заліза, через стрічку шосе і стьожку вулиці на нього. Вона усміхалася. Велике сіре, чи то зелене, око – крізь пальці. Так, колір очей неможливо розібрати. Навіть у трупарні під стетоскопом тонкого ока патологоанатома. Вона виставила ногу – здається, ліву – і дивилася на нього. Андрій, повільно перевалюючись, сопучи лантухом легень, гонячи пітний сопух поперед себе, подався на її бік.
– Ти такий гарнюній, – сказала Софія.
– Я супер, – просипів Андрій.
І вони пішли, і хори металу ревли їм у спину.
4
Зимовий сад: фонтани, пальми, рожевого кольору купідони з натягнутими луками, смішними пісюнами, трохи нижче – русалки, позбавлені статі і смаку, як і самі творці цього рукотворного чуда у центрі міста. Зрозуміло, що це відбувалося давно і часто, але Надія лише зараз відчула тривогу, що смоктала її, як шкодлива кішечка, котрій треба давно було покинути материну цицьку. Надія присіла на плетеного стільця, боляче прислуховуючись до скрипу, до дзюркотіння води, до тихенького протягу кондиціонерів. Гарсон виник невідомо звідки. «Навчилися працювати», – подумала вона, витягнула хусточку, подивилася карим теплим оком на офіціанта і замовила трав’яного чаю. Скляний дах над головою проганяв по собі, як на екрані, целулоїдні хмари, синє небо, що нагадувало китайський шовк. Це їй подобалося – чим далі від правди, тим ліпше, тим спокійніше. Вона зробила перший ковток – невеликий, пробний ковток, а вже потім пошукала очима того, кого чекала. Під її ногами срібною калюжкою бився фонтанчик. Тут плавали риби з великими кольоровими хвостами, жирні та ліниві. Вона пила чай і умиротворено дивилася на риб, а зором лівого ока спостерігала за столиком. Столик був порожнім, але вона, як і кожна жінка, що прожила десять років у шлюбі й наставляла роги чоловіку, не могла не відчувати, що за нею хтось-таки – можливо, не той, на кого вона чекала, – спостерігає. Тоді вона повернулася і глянула прямо, наче вистрілила. Вона знала ціну свого погляду – він теплий і ніякий. Чоловіків у ній спочатку, на превеликий жаль, приваблюють зовсім інші речі – її груди, її розкішне тіло, її шикарний одяг. Зараз це чорна сукня від Гуччі… Так, він сидів під пальмою. Вона поклала руки на стіл – нехай бачить, що у неї ще молоді руки, вен зовсім не видно. Їй тридцять. А хто дасть? І кого це обходить?
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.