Гроші, Куба і література. Олег Галетка
редактора, погіршувався. Твори хоч і були написані грамотно, але не чіпляли. Принаймні не чіпляли Віолету. Їй хотілося прочитати те, що трішки віддзеркалювало б її саму. Те, після чого вона б повірила, що сама написала це оповідання. Віолета так цього забажала, що цілу хвилину була охоплена поривом написати справді щось своє. І навіть відкрила ноутбук, але…
Дівчина всміхнулася, відклала комп’ютер і відкрила третю папку. Це був найтонший рукопис. Не більше вісімдесяти сторінок. Віолета скептично прошелестіла сторінками, зітхнула й почала читати.
Текст називався «Еклер у цукровій глазурі». Хоча оповідання йшло від героїні, в авторах стояло ім’я чоловіка. Віолета перевертала сторінки, жуючи бутерброди, і зупинилася, коли зрозуміла, що прочитала половину. Але головним було інше, вона бажала дочитати до кінця.
Це був не шедевр і, звичайно, далеко не класика вітчизняної прози, але оповідання чіпляло, як кажуть, за залишки живого. У ньому було багато цинізму, але це не псувало текст, а лише додавало реалістичності. Віолета ловила себе на тому, що приміряє поведінку героїні до себе. То було дивно, проте дівчина з упевненістю могла сказати: «Так! Я здатна таке зробити, таке сказати!» Вона була там, вона написала ці слова.
Віолета здригнулася, бо зрозуміла, що знайшла рядки, під якими хотіла б поставити своє прізвище. Дівчина посміхнулася. Вона – автор цих думок.
Віолета увійшла в кав’ярню, пробігла поглядом по відвідувачах і побачила Вадима за столиком у кутку. Засновник Суспільства вільних людей сидів, розвалившись на дивані, і щось розповідав двом незнайомим Віолеті дівчатам. Ще за столиком сидів давній друг Вадика Вася.
Василь був повною протилежністю Вадима – товстий здоровань із переляканим поглядом карих очей і вічно пітними долонями. Василь уважав Вадика своїм наставником, учителем, гуру Останньому це лестило, а платоспроможність велетня робила їх кращими друзями.
Василь був непоганим хлопцем, коли залишався з Віолетою наодинці. Дещо боязкий, трохи нерішучий, що робило його зворушливо милим. Із ним було весело й дуже затишно. Утім, як тільки з’являвся Вадим, Вася перетворювався на щось середнє поміж зомбі й ганчір’яною лялькою. Він із трепетом аборигенів не зводив очей із білої худої людини, а з його рота текла слина.
Ось і зараз Василь із відкритим ротом дивився на Вадима й навіть не кліпав. Дві дівчини, одна з яких була пухкою блондинкою, а друга – рудою, сиділи до Віолети спиною, тому їхню зацікавленість оцінити було важко.
Соломахіна-молодша підійшла до столика, нахилилася над Вадимом, поцілувала того в губи й плюхнулася поруч на диван. Вася із замилуванням дивився на них, а дівчата пильно вивчали Віолету.
– Привіт, – Віолета відповіла тим же поглядом.
Блондинка відразу відвела очі, а з рудою довелося повозитися, перш ніж вона припинила витріщатися.
– Знайомтеся, – почав Вадим. – Це Віолета, а це Мері та Катерина. Вони теж підтримують ідею вільного суспільства.
Віолета