Гроші, Куба і література. Олег Галетка
й точно знав, що станеться далі. Він приїде додому. Буде довго дивитися у вікно. Можливо, знову перечитає свій рукопис. Зниже плечима. Зайде на декілька літературних сайтів, вибірково почне читати чужі твори. Ще раз зниже плечима. Адже він пише краще! Тоді чому? У тисячний раз поставить це запитання собі.
А післязавтра він укотре пообіцяє собі, що більше не писатиме, що це не його, що людина із твердою трійкою з мови не здатна писати цікаві книжки. Це буде післязавтра.
Але вже за тиждень він вертатиметься з роботи, і все почнеться знову. Спершу – ідея. Зернятко історії, яку йому захочеться розповісти світові. Два тижні Микола оберігатиме це зернятко. Розглядатиме його на світлі, зважуватиме на долоні, прикладатиме до вуха. Сумніватиметься, а чи варто саджати його в землю, чи варто йому дозволити пустити коріння у своєму мозкові. А потім – через два тижні роздивлянь і вагань – знову сяде писати. Напише небагато, може, абзац або сторінку, а чи навіть дві, але не більше. Та цього буде достатньо. Паросток приживеться.
Щодня він збільшуватиметься на одну-дві сторінки. Він проникатиме корінням глибше й глибше в мозок і душу. Микола закохається в героїв. А через два місяці народиться твір.
Який знову опиниться в шухляді!
Микола здригнувся. До зупинки під’їхала маршрутка, двері відчинилися, і хлопець увійшов.
Усю дорогу притискав папку до грудей. Стояв і дивився на рекламний аркуш із незабутнім відпочинком. У голові знову й знову звучали слова редактора. Посередність.
Вийшов на одну зупинку раніше: чи то через задуху в салоні, чи сподівався, що на вулиці легше позбутися похмурих думок. Зайшов у продуктовий магазин, довго вибирав ковбасу, немов намагаючись відшукати в ній щось індивідуальне. Вибрав.
Квартира зустріла тишею й спертим повітрям. Вікна не відчиняв, на вулиці було ще гірше. Кинув папку на стіл, роздягнувся й знову в думках повернувся до розмови. Що більше його зачепило? Те, що його обізвали посередністю або вказали на те, що він не пише, а переписує «чужі заїжджені штампи»? Графоман. Так, здається, сказав коротун.
«Ви графоман, батечку! Графоман».
Шукав значення цього слова в Інтернеті. Знайшов. Довго приміряв себе до визначення, усе зійшлося. Потім відкрив книгу якогось відомого модного письменника. Відкрив навмання. Прочитав абзац, відзначив штампи, глянув на критерії визначення графомана. Посміхнувся.
Микола не полінувався, підвівся, довго шукав Достоєвського. «Біси». Знову відкрив навмання. Чотири рази перечитував абзац, визначення графомана теж підходило. Закрив книжку.
Розв’язав папку з рукописом, тобто машинописом, чи то пак – роздруківкою, правда, ці слова навряд чи підходять. Довго дивився на аркуші. Вони нагадували йому понівеченого сніговика. Усе, що не виходило чи не складалося в житті, нагадувало Миколі понівеченого сніговика. Психологи мають рацію, коли причини наших невдач починають шукати в дитинстві. Хлопець не був винятком. Цей сніговик-бідачка був родом звідти.
Він ліпив його дві години. То була зима. Сьома або восьма