Фрау Мюллер не налаштована платити більше. Наталка Сняданко
однієї ситуації на іншу, переносячи увагу з ключових подій на позірно неважливі деталі, нюанси, жести. Жодного разу нараторка не зраджує нікого зі своїх улюблених героїв – ані словом, ані відтінком епітета чи простим співпереживанням. Так працюють хірурги і слідчі: відсторонено, точно, результативно. Тому й читач почувається, ніби людина зі скальпелем і лупою: тут надрізали, тут придивилися, і вже вся історія постає в геть іншому світлі, уже на вчинки Христини дивимося крізь призму її дитинства, її болю і спогадів, які краще б забути. Поступово, сторінка за сторінкою, тема заробітчанства немов розпливається на горизонті, а на передній план виходять прості людські переживання, вічні тривоги й любовні сумніви, ідентичні у всіх точках планети.
А як добре усе починалося! Двіжовий Берлін, любовний трикутник, і – хо-хо! – не просто трикутник, а лесбійське тріо, загадкова смерть, детектив, самогубство, українські емігрантки, раптово побачене в газеті оголошення про жінку, яка викинулася з вікна, передчуття якогось жахливого злочину чи невідворотної трагедії. Словом, було безліч можливостей послизнутися і збитися на манівці провокуванням лесбійською темою, надмірною критикою України й розхвалюванням омріяної Європи, написати, врешті-решт, народницьку сагу про гіркі пригоди української жінки-заробітчанки, яка в цей складний час не здається, не підкоряється долі, а намагається вижити та думає про сім’ю, батьківщину і бла-бла-бла…
Наталка Сняданко успішно обійшла всі підводні рифи, не послизнулася і не впала. Кожна трагедія, як відомо, має людське обличчя. Такою вона є і в цій книжці: Христина і Соломія – це не жінки-інтелігентки з пострадянської країни, яким випало важко гарувати і зазнавати принижень на чужині; це насамперед люди, які живуть, кохають, розважаються, мріють, плачуть, а поміж тим виконують свою буденну працю, яка все одно не стає для них найважливішим у житті. З таким спокоєм про страшні речі пише, наприклад, німецька письменниця Герта Мюллер. Так людську поведінку і страхи розкладають по поличках психоаналітики.
Авторка дивиться на трагедію мільйонів українських сімей без надриву: мовляв, нічого ненормального, досвід заробітчанства за кордоном – це просто ще один досвід, до того ж цікавий і часом навіть приємний, бо можна пожити в Берліні, подивитися на інший світ, познайомитися з новими людьми, зрештою – просто змінити своє нудне й застояне життя. Мабуть, саме завдяки цій природності оповіді героїні роману з кожним реченням стають нам усе ближчими, більш фактурними й різносторонніми. Як живі люди, в яких усього є потроху – і радості, і смутку.
Один поет писав, що «в тексті мають бути стіл і стілець, миска і ложка, і багато різної їжі, щоб люди сіли, поїли і пішли від тебе назавжди». У цій книжці – як і в кожному доброму романі – можна досхочу надихатися різним повітрям, крокуючи з героїнями Берліном чи Венецією, слухаючи Ваґнера чи Вівальді, згадуючи дитинство чи ніби збоку придивляючись до рідної затурканої країни, шукаючи зав’язку злочину і поринаючи в таємниці й хитрощі лесбійської любові, проходячи всю процедуру отримання шенґенської візи чи занурюючись у нюанси фройдистського трактування снів. Дія в романі триває всього один день, але цілком імовірно, що ви прочитаєте його за одну ніч. І це буде одна з найкращих ваших ночей.
Андрій Любка
Фрау Мюллер не налаштована платити більше
Біженцеві з Африки, який приплив до Європи в товарному контейнері, не дали дозволу залишитися, бо визнали його розповідь про подорож «занадто монотонною та позбавленою описів довколишніх краєвидів».
«Сьогодні вранці на Зальцштрассе, поряд із будинком номер п’ять, було знайдено тіло жінки, яка викинулася з вікна третього поверху, попередньо отруївши власницю помешкання – 92-річну Ганну Копириць, – прочитала Христина на першій сторінці газети, що лежала на кухонному столі. – За версією слідства, тіло, швидше за все, належало нелегальній імігрантці з України 32-річній Соломії Кравець. Вона доглядала за жертвою».
Соломія Кравець мешкала з Христиною в одній кімнаті. Ще вчора вранці вони розмовляли за сніданком.
– Як думаєш, що краще передати малому – машинку з пультом чи конструктор? – спитала Соломія.
Христина спробувала уявити її струнке тіло з ледь кривуватими ногами й родимкою під правим коліном розпластаним на бруківці Зальцштрассе. Але замість цього пригадувала лише яскраву пачку баченого дорогою в супермаркеті «Лего», яке продавали зі знижкою, і вона навіть намагалася додзвонитися Соломії, щоб спитати, чи купити іграшку. Але не додзвонилася.
Христина ще раз перечитала статтю, ніби сподіваючись, що можна зужити літери, якщо їх перечитувати достатньо часто, і вони поволі розсмокчуться, розпливуться поміж паперовими волокнами, переформатуються у великі чорні квіти на сіруватому тлі, спалахнуть і випаруються, а тоді все знову стане як раніше – без отруєної бабці та нерівно обведених білою крейдою контурів чужого тіла на бруківці.
Майже машинально Христина повернулася до роботи, відмовившись від звичного перепочинку за кавою та газетою, який дозволяла собі завжди, прибираючи рештки сніданку