Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко

      У мене полетіла подушка. А потім і нарди. Це було боляче.

      – Ах, ти так! Ну, бувай тоді, – розвернулася я.

      Сергій підскочив, він був прудким парубком. Розчепірив руки й почав Віциним стрибати біля вхідних дверей.

      – Чого ти стрибаєш козлом? Ще в нарди пограти хочеш?

      – Лариско, не йди. Я ж практично пропав, ти розумієш? Лєна мене… Так, усе, забули все, ну їх, ці нарди, пішли на кухню, потрібно випити! Так-так, потрібно обов’язково випити.

      І був коньяк. Сергій старанно домальовував на етикетці четверту зірку, щоб не дивитися мені в очі, і розповідав, що «Ірця – провідниця поїзда Київ – Москва й навпаки», яким Сергій досить часто їздив у відрядження.

      – Говорить, що я з нею переспав, наобіцяв, що зустрінемося, коли вона наступного разу прибуде до Києва, і залишив телефон.

      – От вона як людина слова й подзвонила, так?

      Він тужно кивнув:

      – Подзвонила. Жахливо, що я часто напиваюся в поїзді так, що наступної доби можу нічого не згадати… Ну не міг я… Якого біса б, га? З якоюсь провідницею, навіщо мені це потрібно?

      Я знизувала плечима, мені звідки знати, навіщо?

      – Слухай, я от що подумав. Треба, щоб ти підійшла до неї й поговорила. У сенсі довідалася, чого вона хоче і взагалі.

      – Ще чого, – сказала я.

      – Ти що, не розумієш? Вона буде сюди постійно дзвонити, це ж щоденний поїзд, навіть якщо ця коза їздить через добу, то двічі на тиждень, як мінімум, вона буде мені дзвонити й коли-небудь обов’язково нарветься на Лєнку. Лєнка майже завжди вдома! А було щось між мною й Ірою цією чи не було, Лєнка не розбиратиметься, просто влаштує мені вирвані роки.

      – Влаштує-влаштує. Зате припиниш пити в поїздах і насильничати, теж користь, – захихотіла я. І затнулася.

      – Мені подобається твій оптимізм. Смішно їй і весело. Я б на тебе подивився в такій ситуації.

      – Подивився б, коли я трахаю провідника?

      – Припини знущатися. Тобі ж неважко сходити й прошарити ситуацію.

      – Може, ще й грошей їй запропонувати, га, як ти гадаєш?

      – Грошей? А скільки?

      – Серього, не будь тупим жлобом, сам сходи і розберися в усьому. Якщо ти сам ні в чому не впевнений, то найкраще, що можеш зробити, це піти й на місці все з’ясувати. З фігуранткою. Ну, або не звертай на це уваги.

      – Я дупою відчуваю, що вона ще подзвонить. І не раз!

      – Тоді піди й поговори по-людськи. Поясни їй, що ти людина сімейна, що дружину свою любиш, кидати не збираєшся, розумієш, що з нею, з Іриною, ти вчинив погано, навіть підло, але зручного для неї виходу не бачиш. Що напився, повело тебе, з ким не буває? Заспокой її чимось таким, що вона любить…

      – Що ти несеш? Звідки, по-твоєму, я знаю, що вона любить?

      – Звідки ти це знаєш, мені невідомо. Але в чому я значно більше впевнена, так це в тому, що я цього знати взагалі не можу.

      – Слухай, невже тобі важко це зробити,