Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко
будуть чекати завтра, і я теж буду чекати. Слухай, – несподівано сказала я. – А що ти завтра робиш? Може, прийдеш до мене в гості, зателефонуєш від мене батькові, відзначимо свято.
– Мама не відзначає свята.
– Я знаю.
– Я теж не вмію відзначати свята. Ага. І буду тобі заважати.
– Ні, не будеш.
Ми обмінялися телефонними номерами. Вона заворушила губами.
– Що-що ти говориш?
– Запам’ятовую номер телефону. Я не запам’ятала номер телефону тата, мама його стерла, а йому заборонила мені дзвонити. Він її слухається, вона гірша за Цербера. От тепер хочу запам’ятати твій номер телефону. Щоб декламувати перед усім класом. Бувай, – вона всміхнулася й поцілувала мене в щоку. Ми були практично одного зросту.
– До завтра.
У ліфті я майже переконала себе в тому, що роблю все це не на зло Аліні, а заради Лілі, моєї нової знайомої. Хоча якесь неприємне відчуття, як стругачка олівець, загострювало мою увагу на тому, що я роблю це зі шкідливості. Я помотала головою. Ні… Ні. Ні!
У дверях стирчав букет. Лілія та дрібні троянди. Виходить, Льошка все-таки приходив. Я усміхнулася: таки ж приємно почуватися щасливою й потрібною. З букета випала записочка, я нахилилася й підняла її. Дивно, він ніколи мені нічого не писав, окрім СМС і мейлів.
«Олько! Дорога моя дівчинко! Ммм. Люблю. До завтра!» Я засміялася. І раптом зрозуміла, напевно, усе-таки кілька разів з’їхавши, як із гірки, із заголовних літер «Д», так схожих на недомальований скрипковий ключ, що мій Льошка і є Алік. Чоловік Аліни й батько Лілі. Усе збігалося: і лілії, і скрипковий ключ літери «Д»…
Я ніколи не ділилася з ним офісними плітками, так, час від часу розповідала, що мені набридло займатися тим, чим я займаюся, хочеться просто малювати, а не бути дизайнером. Часом я жалілася на характер Аліни, не називаючи ім’я. Мені її імені вистачало на роботі. Льошка розповідав про те, що був одружений і дуже сумує за донькою, але я не витрушувала з нього подробиці, як абрикоси з дерева, тому що відчувала, що вони (або він) ще не дозріли.
«Завтра ми всі зустрінемося у святі», – подумала я й не кинулася йому дзвонити. Замість цього я відправила дві СМС однакового змісту: «Дуже чекаю тебе завтра!» Усміхнулася й відразу заснула.
Льошка увірвався, як завжди, з оберемком лілій і в гарному настрої. Запитав, коли підійде Катька, буде вона одна чи з «кимось, із ким можна розділити сувору долю віскі»? Я повідомила, що Катька підійде ближче до вечора. Льошка сказав, що тоді ми будемо дивитися «найшмаркливіший фільм Джармуша» – «Зламані квіти», об’їдатися шоколадом, заливатися сміхом і вином, тобто радіти життю.
Це був прекрасний план, але я нервувалася, що Ліля не прийде, навіть страшно було писати їй чергове СМС, так не хотілося отримати «ні», краще сподіватися. Напевно, мій нервовий стан став дуже помітним. Льошка завалив мене на диван, натиснув «Паузу» на пульті, притис до подушок і суворо запитав:
– Чому ти нервуєшся?
Я винувато всміхнулася.
– Ти так нервуєшся, начебто хочеш повідомити мені щось важливе й не