За кордони! Історія українки в Греції. Оксана Омелюх
я помилилась! – я намагалася стримати емоції, але здавалося, що вони от-от переможуть. Моя врівноваженість танула, а спокійний тон мене зрадив.
Вперше цей клятий білий телефон з причепленою дротом слухавкою не був мені таким противним, як і цей куточок в нашому домі. Щоразу, як я підходила сюди, зі шкільних років, я чула голос мами, що інколи телефонувала із-за кордону: «Ти виростеш лайном! Будеш пасти корови! Ти нічого не зможеш!» – та свій плач на всю квартиру. Але цього разу все мало бути інакше…
– Я не хочу більше вчитись у Львові. Мені там дуже погано! – намагалась я пояснити, та сльози вже заливали моє обличчя.
– Що? – відповіла вона, на противагу мені дуже спокійно.
А я вела далі:
– Я не хочу там жити! Я не хочу там вчитись! Я нічого там не досягну, зате зможу в Польщі! Послухайте… – я заспокоїлась. Тепер треба було намагатись говорити так, щоб вона зрозуміла, і я заходилася роз’яснювати. Я говорила про те, як я неправильно вибрала місце, де здобувати професію, як мені там погано і, як усе може змінитись, якщо вона дозволить мені поїхати в Польщу.
Я розповіла їй, що крім найкращої подруги, я вже не раз розмовляла про це з її мамою та навіть вітчимом. Що вони взагалі самі мене до цього підштовхнули. В них майже під самим домом розташований відмінний заклад, де навчають майбутніх фармацевтів і косметологів, де могла б навчатись і я.
– … Вони сказали мені про умови, вартість і свою допомогу… – не здавалася я.
Як гірко було те, що мама спокійно собі слухала та давала мені тим велику надію. А тоді відповіла, що подумає. Я поклала слухавку з невимовною радістю, вимальовуючи в уяві картини, що і як буде. Але за п’ять хвилин телефон задзвенів знову.
– Мама ледь інфаркт не дістала! Я ще ніколи не чула, щоб вона стільки плакала! Що ти їй наговорила? Яка в біса Польща?! – прокричала моя найстарша сестра, але я нічого не зрозуміла. Абсолютно нічого! Окрім того, що я тепер ще більше ненавиджу цей гидотний куточок в нашому домі, той, що завжди приносив мені тільки смуток.
– «Як можна бути такою жорстокою? Хіба могла повести себе так зі мною моя рідна мати?» – я задихалася. Бень… і все розвалилось. За одну мить мені все зруйнували і навіть не дали можливості щось пояснити.
Після того випадку день у день, рік за роком я вбивала в собі мрію кудись переїхати й мати можливість поміняти свій вибір. Ходила до університету, якого зовсім не любила, і вже точно не давала собі права писати. Звісно ж, «писати – це що?» – повторювали мені безкінечно. Я згасала, мов надто давно запалена свічка, шукала себе, точніше ліпила таку, яка б підходила моїм рідним. Я приміряла різні портрети і старалася змінити свої думки, викорінити з себе всі мрії. Але все це в мене не виходило.
Кулька, наповнена мріями
Пам’ятаю, коли я ходила до школи, то завжди почувала себе дуже самотньою. У мене були друзі, дім, книги, захоплення, але біля мене зовсім не було моїх рідних людей. Мені постійно бракувало