Київ.ua. Тетяна Белімова
нехай! Нехай вона сама буде винною в усьому! Нехай візьме на себе відповідальність за це рішення, за це нове окреме життя, за долю своїх дітей! Вона буде відповідальною, якщо більше ніхто не зголошується!
Або не так! Вона вкотре буде мов цап-відбувайло, щоб усім враз полегшало на душі й щоб кожен знав, на кого треба тицяти пальцем і казати: «Ось хто в усьому винен!».
«Незважаючи на все те, що між нами сталося, прошу: розійдімося по-людському. Напиши, коли тобі буде зручно, щоб я приїхала по свої та дитячі речі. Ти не обов’язково маєш бути присутнім. Просто вимкни сигналізацію і не замикай на верхній замок. Дуже сподіваюся на твоє розуміння», – відправила йому чергову (вже збилася з ліку!) есемеску. Хоча, правду кажучи, надії, що він відповість (чого б це раптом?), майже не було. Сто, якщо не більше, дзвінків без відповіді, стільки ж меседжів на його телефон – і теж без відповіді. Боже! Може, написати на електронну пошту? Чи надіслати цінну бандероль? Замовити контейнерну пересилку?
Ранкова кава зі смаком самотності. Лада вже втекла на першу (з останніх недочитаних) лекцію. Ось який він, смак самотини. Гіркуватий, міцний, але якщо додати цукру, то наче й нічого. Витримати можна. Звикнути можна. А от прийняти й змиритися?
– Ми так добре жили!
Ні! І тисячу разів «ні»! Може, хтось і жив добре, тільки не вона! Для неї не знайшлося місця в цій формулі сімейного щастя! Самотність, відчута вже давно, ще в тому, «доброму», житті, просто набула остаточної завершеності, випурхнула, як метелик із лялечки.
І нехай її чорне куценьке пальто буде даниною моді! Як зручно бігти в ньому до метро! Шуба тільки б обтяжувала, в дублянці – парко. Ось зайде сьогодні після роботи куди-небудь і купить собі звичайну синтепонову куртку і дивуватиме всіх співробітників і знайомих таким новим «прикидом»! То й що? Зате вже й нагріється!
– Алло, мамо! Мамо, привіт! Це я! Я заїду до вас сьогодні. Щось маю вам сказати. Як діти? У мене? Все гаразд. У мене все буде добре.
Розділ шостий
Шинкарочко молода, шинкарочко молода!
Давай меду ще й вина, давай меду ще й вина.
«Котику! Нічого не змінилося? Там само о 20:00? НЕ МОЖУ ДОЧЕКАТИСЯ ПОБАЧЕННЯ! До зустрічі! Цілую! Лара», – перечитав есемеску й усміхнувся. А вона цікава, ця Лара. Навіть дотепна по-своєму. Солоденька кицюня – власниця салону краси «Лариса» – лисиця Аліса (без кота Базиліо, на щастя) – модна вискочка – Еллочка-людожерка – нахаба й екстремалка – улеслива підлабузниця. Зайшов на її сторінку в соцмережі. Бач яка. Дармовиси – до плечей, міні-спідничка, підперта ботфортами, більярдний кий, бойова розмальовка і руда шевелюра довершують образ… дами з кільцевої (якби він не знав її ще зі школи – вчились на одній паралелі, – точно подумав би, що представляє якийсь ескорт-гурт). Ефектна. У вільному польоті. На таких завжди звертають увагу. Такі завжди впадають в око. На таких озираються. Мабуть, із такими роблять усе, тільки не одружуються. Хоча Ларисі пощастило аж двічі сходити заміж. Безжурна, безтурботна,