Все, що я хотіла сьогодні (збірник). Ірен Роздобудько
мене, зійшлися в тій точці, де лежав цей маленький розколотий горіх.
Невдовзі з'явилась та сама ворона. Оглядаючись і смішно шкутильгаючи, вона попрямувала до нього, швидко склювала ядро і вмить зникла.
– От бачите, – задоволено сказав Марек, – ворони – наймудріші істоти на землі! Вони живуть довше за людей. Я б хотів бути вороною…
Не знаю чому (може, від випитого вина) мені закортіло плакати. Я ніколи не спостерігала за природою зблизька, хоча завжди дивувалась тому, як дивно і гармонійно вона влаштована. А головне – ким?
І чому в світі звірів немає сліз, крику і ґвалту через будь-яку дрібницю?
Пінгвіни долають тисячі кілометрів снігової пустелі, аби цілих чотири місяці без їжі і води стояти на крижаному вітрі і тримати в ногах яйце, в якому визріває нове життя; риба, втрачаючи луску на гострому камінні, шкребеться проти течії по мілких протоках, де її забивають палицями чи просто вихоплюють з води і пальцями розтинають черево з ікрою, але вона все одно щороку пророблює цей складний шлях; навіть інфузорії покірливо проходять свій невибагливий цикл зі своїми незбагненними трагедіями. І… ніколи не нарікають… Бо їхній бог – природа. Вона безмовна. У неї не можна нічого просити. Вона сама зберігає в собі гармонію і рівновагу, як посудини, що сполучаються між собою, і знає час і завдання кожної живої істоти. Чому ж тоді…
… під ногами я побачила сходинку під'їзду.
… сходинку під'їзду…
Хтось розчинив переді мною рипучі двері. Запахло сирістю. М'яко заколихався ліфт.
Квартира була простора і на диво чиста, адже я чекала побачити щось набагато гірше, як у кінострічках – небезпечне лігво чи притон із вицвілими прокуреними фіранками.
Я взагалі не люблю бувати в чужих помешканнях, почуваюсь там незатишно. Особливо коли запрошують малознайомі люди – колеги Вадима, наприклад. Ніколи не знаю, що мені робити в чужих помешканнях. Зазвичай Вадим потім розповідає мені, які там були меблі і який гарний краєвид відкривався з балкона.
– Проходь, – сказав Марек. – Туалет – там, кухня – ось…
Хлопці розбрелися кімнатами. Десь углибині залунала музика. Сюр провів мене на кухню.
– Давай, роби яєчню, а я поки наріжу ковбаси… – сказав він.
На гарячу пательню я вилила рівно десять яєць. Вони зашкварчали і рівненько уляглись одне біля одного, мов десять сонць в озері з білих хмар. Дуже мальовничо вийшло.
Коли ми з Сюром занесли їжу до кімнати, там на столі вже стояли батареї з пляшок. Лунала музика. Багатодітний Саньок спав на дивані, решта – радісно загули і почали розхапувати яєчню – просто зчищати хто скільки встиг – на свої тарілки. Зовсім неінтелігентно.
Марек налив мені вина:
– Пий, мала, їж, у нас ще купа справ…
Звісно, подумала я.
А ще подумала: цікаво, як все почнеться? Тобто… ну… навіщо вони привели мене сюди.
Я не стала казати, що більше не можу – і випила.
А потім майже одразу побігла до туалету – я ж зранку нічого не їла!
Коли повернулась, атмосфера була розслабленою. Дивно – я ще ніколи не бачила,