Жити – пити (збірник). Оксана Забужко
саме через цей брак симпатизуючої традиції в українській «алко»-культурі пізньорадянських «темних часів» так ніколи по-справжньому й не дійшло до чесної прямої мови «від першої особи»: «перша особа», скільки б не приміряла на себе маски «проклятих поетів» (про те, що в 1920-ті їх уже відносило покоління «Розстріляного Відродження», тоді мало хто знав!), все-таки не чула за собою достатнього «права голосу», над нею панував інший культурний припис: якщо п'яний – іди проспися! І навіть те, що в цій субкультурі було справді притягального – і що, певною мірою, спокушало й мене (я була збіса самовпевнена дівчинка!) з живим інтересом просиджувати годинами в різномастих компаніях за спогляданням п'яніючих і туманіючих «Меркуціо», гейби на веронському балконі, – елемент якщо й не геройства, то бодай якогось нонконформізму, соціальної фронди, єдиний, що був нам приступний у нашій юності (адже п'яний – той самий блазень-трикстер, який сміє сказати правду королівським лучникам – і якому взагалі за роллю належиться говорити правду!), – навіть це, навіть у старших і досвідченіших Жолдака й Діброви – теж розсипалось, «не долетіло», потонуло в зніченому «карасячому» бурмотінні… Як у тій пісні – «вода знесла». Або в Позаяковому хоку: «Здається, лиш недавно / ми разом сіли пить, – /а вже надворі осінь». Осінь, авжеж. А що ж було в міжчасі, куди поділося?…
У пам'яті застрягли лиш поодинокі епізоди: ось бездиханного молодого київського поета цілою делегацією (чоловічим, себто, її складом) вносять у поїзд після чергових «Днів літератури» на провінції, – а бездиханний зненацька, розплющивши одне почервоніле око, як циклоп, безпомильно скеровує його на обкомівську «шестьорку», що впродовж усіх трьох днів ревно була нас обтупувала, ще й наостанці присусідилася пособляти з вантаженням тіл у вагон, – і суворо запитує, ретельно карбуючи слова: «Іване Петровичу! (і запам'ятав же, дивись ти, ім'я-по-батькові!) Звідки тут тхне гімном?» Присутні тамують посмішки, пойменована «шестьорка» й собі пробує підхихикнути, перевести на жарт, але правдолюбний пияк непохитний, він уже збив, «змив» з уст заклепку, з якою від народження ходила кожна радянська людина, – і вперто повторює, раз за разом: «Я питаю вас – звідки тут тхне гімном?…» На тверезу голову тоді такого не вимовлялося – і навіть загальнозвісним стукачам (такі були на кожному курсі) ніхто нізащо не сказав би вголос, що вони стукачі. Втім, і сп'яну далеко не всі наважувались, – либонь, тим я цей епізод і запам'ятала: в тому віці мужчини ще цікавили мене огульно, як вид, – з усіх книжок випливало, що саме вони творять історію, і я терпляче вичікувала, коли ж вони нарешті почнуть її творити, стараючись виловлювати хоч якісь обнадійливі тому прикмети за зливою їхніх п'яних сповідей і мутнооких освідчень (згодом виявлялося, що вони запам'ятовували ті сцени «невдалого залицяння» куди краще, ніж я, й роками гострили мені за спиною ножі святої помсти за отриманого одкоша!). Втім, слухати їхні п'яні бесіди все одно було цікавіше, ніж тверезі: